Але сам був тим часом далеко і повернувся з військом, так нічого й не завоювавши, вже пізньої осені, щоб одразу ж заповісти новий похід проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навіщо? Знов лелеки в болотах і військо на дорогах? Що більше загарбував султан земель, то більше виснажував державу, бо війна завжди коштує дорожче, ніж сподівана здобич від неї. Його слух повнився лихими вістями, яким не було ні ліку, ні кінця: то засуха, то зливи, то чума, то недорід, то падіж скоту, то хтось убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до всього того діло султанові, над яким — ціла держава! І він знов і знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усіх ймовірних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну втіху, бо розлуки були мов гіркий дим од опію, вони баламутили, одурманювали і щоразу обіцяли незбагненну солодкість зустрічі, коли Хуррем ішла до нього, граючи своїм рубіновим усміхом, а під тонким шовком її сорочки круглилися груди, мов двоє великих теплих голубів. Ось так починався колись світ, і так починатиметься він вічно!
Роксолана знала, що султан знов і знов ітиме в походи, бо не належав сам собі, а тільки якійсь темній і дикій силі, яка звалася османською державою, але щоб так швидко вирушав із столиці, щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими були тут усі газелі, складені найбільшими поетами, тому заспівала султанові, коли вночі лишилися самі, своєї пісні, хай розуміє чи не розуміє, зате почує: "Привикайте, чорні очі, самі ночувати: нема ж мого миленького, ні з ким розмовляти. Нема ж мого миленького, рожевого цвіту, ой нема з ким розмовляти до білого світу".
Чомусь він вважав, що спів її зостався десь позаду, в тих перших їхніх ночах, до яких тепер не міг пробитися навіть спогадом. А вона несподівано відродилася так само юною, як тоді, коли співала йому й приспівувала, обплітала його поглядами, словами, обіцянками, крутійством, ніжністю, зітханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти неї. Маленькі жінки ніби й не старіють, час і стихії їх обминають. Маленька піщинка завжди залишається піщинкою, тоді як навіть могутні гори руйнуються під дією стихій, і що вищі вони, то тяжчі й страхітливіші руйнування на їхньому велетенському тілі.
— Ти, як гріх, що ніколи не має віку,— шенотів їй Сулейман.
— За гріхи доводиться розплачуватися,— так само пошепки відповіла йому Роксолана.
— Я готовий заплатити найвищу ціну. Я кину тобі до ніг весь світ.
Вона промовчала. Що їй світ, що їй рай і пекло? Була для себе цілим світом, рай і пекло носила в своїй душі. Народилася доброю, тепер її хотіли зробити злою. Кров цього чоловіка падала на неї і на її дітей, і не було рятунку.
Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв її. Незбагненна жінка — зіткана зі співів і стогонів.
— Що тобі? Ти недужа? Чому не сказала?
— У мене зранена душа.
— Назви мені винних. Вони будуть негайно покарани.
— А коли винних нема?
— Такого не може бути.
— Мені страшно за своїх дітей.
— Поки я живий, вони всі будуть щасливі.
— Я молитиму аллаха, щоб ви жили вічно, мій повелителю.
— Але тільки разом з тобою.
— А ви знов підете в похід. І там, де ріс хліб, здійматиметься лиш пил від султанських військ.
— Щедрі плоди й хоробрі воїни не народжуються в тій самій землі.
— Мала втіха. Мені страшно жити серед руїн, ваша величність.
— Серед руїн? Моя Хасекі! Ти живеш у найпишнішій столиці світу! Найбільший зодчий усіх часів Коджа Сінан споруджує джамії, що перевершують усе знане, будує медресе, які змагаються своїми склепіннями з небесною банею, ставить мінарети, стрункі, як божа мисль. А наші чаршії, паші палаци, наші мости — де ще в світі є щось подібне?
— Але й руїн таких, як тут, мабуть, немає ніде в світі. Без вас мені було тоскно й тяжко, я часто виїздила за мури Топ-капи і дивилася на Стамбул. І що ж я там бачила найчастіше?
— — Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гідність? Вона тихо засміялася. Аби ж то! Яка то дрібниця — образа гідності чи маєстату. А коли інше? Коли перед твоїми очима порушується таємнича рівновага між духом і матеріальними масами, сили природи визволяються і в нестримних буйнощах своїх хоронять усі марні зусилля людські? Природа ніби мститься за насильство духу, який закував її в свої форми краси й доцільності,— і ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прірва бездонна. Так, вона бачила все: і мечеті, й медресе, і фонтани та акведуки, палаци й античні мури. Але бачила водночас і бездомних, які туляться попід мурами, і здавалося їй, що й сама вона живе на руїнах, бо має зруйновану душу.
— Хто насмілився зробити це? — знов не витерпів султан, хоч уже й розумів усю безглуздість своїх запитань.
Чом би мала вона йому відповідати? Говорила про своє, не дбаючи, слухає її Сулейман чи ні, мовби говорила до самої себе, прислухаючись до власних слів, може, й не згоджуючись з ними.
Безглузда випадковість руїн і всього її життя. Тільки творення — людська річ, руйнування — це злі сили дияволічні. Одне позноситься ввись, друге тяжіє донизу і неминуче веде до приниження духу. Світ уже ніколи не зацвіте більше в руїнах — там тільки диявольські гримаси ув'язнених демонів природи, царство духів, нетривке, безплотне, без м'яких покровів краси, жорстоко оголене в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, руїни потрібні для гострішого відчуття сили і безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке буття має занепасти, щоб стати доступним тим силам, які здатні його відродити. І, власне, вся принадність життя зосереджена в тій миті відчаю і болю, після якої має настати нове народження. Тому, може, вічний мир тільки в руїнах, і їхня спокійна цільність змирила її з рабським становищем...
Він знов не стерпів і майже грубо нагадав їй, що вона вже давно не рабиня, а всемогутня султанша.
— Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал Ібрагімових? Чи садів гарему, підстрижених євнухами ще з більшою жорстокістю, ніж вони самі були покалічені життям? Мені здається,що щастя людини — тільки в її дитинстві. Повернутися ! туди бодай краєчком душі — і вже був би найщасливіший на світі. ? '