Роксолана

Страница 140 из 232

Загребельный Павел

— Так мало?

— Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кількості слів?

— Прийми цього Лорепцано, і хай живе тут, скільки йому треба.

— Його можуть убити флорентійці.

— Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті, приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці Гріті?

— Все майно Гріті забрано державою.

— А хіба держава — це не я? Хай відкриють для художника дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління падишаха.

— Ваша величність, ви приймете венеціанця тут?

— Не маю для цього іншого місця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину.

— Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися. їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана — султанша теж повинна бути кривава!

— Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він не прощає нічого.

— А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетіла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси. Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер там, де мої діти.

— Ваша величність, повірте, що моє серце крається від горя при цих словах.

— Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди.

Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. Лишаю слідоньки по двору, а слізоньки по столу. Вслухалася в голоси недовідомі, незримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагаються помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь

розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю значаться часи.

А хіба то не вона возсідає в центрі цієї злочинної світобудови і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, па ложі якого вона проростала, мов молода безжурна трава?

Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: "На крові намалюй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїй, моїх дітей і мого народу!"

А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха.

Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе?

Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, відслонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зло-втішно:

— Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула також вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, тому ваша слава в цій землі не існує.

Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається, ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням султаншею його рідної мови.

Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловіка? Вже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю і глибоко захованим стражданням. Може, художники найгостріше відчувають усю недосконалість світу і через те страждають найбільше?

— Я сказала вам неправду,— зненацька промовила Роксолана,— я знаю про вас багато, хоч і не бачила ваших картин, бо світ, у якому живу, їх не може ні прийняти, ні спийняти. Найбільше мене зацікавило ваше славетне "Вознесіная". Чомусь уявляється воно мені все в золотому сяйві, і Марія возноситься на небо в золотій радості.

— На жаль, поряд з радістю завжди йде смуток,— зауважив художник.

— Це я знаю. В церкві мого отця ікони "Вознесіння" й "Страсті" висіли поряд. Тоді я ще була надто мала, щоб збагнути неминучість цього поєднання.

— Шість років тому померла моя кохана дружина Чечілія,— несподівано сказав художник,— і тепер я не можу вспокоїти своє старе серце. Малював дожів, пап, імператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищує всі пристрасті, шукав вічного.

— А що вічне? Душа, мисль?

— Це субстанції невловимі. Я звик бачити все втіленим. Вічним усе стає лише тоді, коли зодягається в красу.

— А бог? — майже злякано поспитала Роксолана. І додала тихо: — А дияволи?

— Ні боги, ні дияволи не вічні, вічна тільки людина на землі, хоч вона й смертна,— спокійно мовив художник. Сказав без страху, так ніби прозирав крізь роки і знав, що переживе всіх:

кількох венеціанських дожів і римських пап, імператора Карла і чотирьох французьких королів, п'ятьох турецьких султанів і цю молоду, схожу на тоненьке дівчисько султаншу, бо сам помре тільки в день свого столітнього ювілею, полишивши по собі безліч безсмертних творінь.

— Ваші слова суперечливі. Як може бути вічним те, що вмирає?

— Вмирає людина, але живо краса. Краса природи. Краса жінки. Краса творення. Якщо від мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде він присвячений жіночій красі.

Уперше за всю їхню розмову загорівся погляд у старого чоловіка, і вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксолані.

— Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.