— Зате вірю йому я.
— Що маю діяти? Я безсила жінка, ваша раба, обставлена зусібіч підслухачами Ібрагімовими, обплетена сіттю недовіри й підозри, борсаюся, рвуся, а все марно. Але марні і його підступи. Хай полишить павутину для павука. Скажіть йому про це, мій володарю. Маю своїх людей на волі, простежують вони кожен вчинок Ібрагімів, коли ж хоч одного з моїх людей зачепить він бодай пальцем, хай остерігається! Скажіть йому й про це, мій повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулі, щоб берегти мене не тут, у гаремі, а на волі, бо коли й загрожує щось мені й вашим дітям, то загроза та напливає з волі, ваша величність! Згадуйте про мене, благаю вас.
Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Ібрагіма з найвищих постів, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б і смерті Ібрагімової, погрожуючи Сулейманові, що сама заколе підступного грека кинджалом у присутності його величності?
Ніколи в світі!
Та піке коли пускали про неї поголос, що вона відьма й чарівниця, що від самого її погляду слабнуть тятиви в турецьких вояків, то могла відплатити їм бодай прокляттями, які посилала в душі слідом за грабіжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стріли свої, нехай вони їм отупіють; бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця!
І стихії, мовби почувши голос цієї всемогутньої і нещасної жінки, переслідували султана з його військом від дня походу з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокістю, що, здавалося, небо провалилося, земні води пішли на сушу, сама земля здригнулася у своїх надрах, щоб струснути з себе грабіжницькі ісламські орди. Дощ стояв стіною упродовж кількох місяців. Не видно було ні землі, ні неба. Ріки вийшли з берегів, зсувалися з мільйоннолітніх своїх лож глиняні гори, болота утворювалися там, де споконвіку був самий камінь, від потопів гинули коні, верблюди, мули, вівці, люди рятувалися, залазячи на дерева і живучи там, ніби мавпи, цілими тижнями. Якийсь бег уночі коло" Едірне вихопився на дерево, де було повно дрібненьких гадючок, які миттю обсіли його, лізли йому в очі, в уста, у вуха, мовби шукаючи сховку від води, і він боявся до ранку поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало і серце мало не розривалося від огиди.
Цілі місяці страждань, невдач, ганьби. Серасгер Ібрагім не вмів дати ради велетенському війську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб земля лягала до ніг, а він топтав її золотими чобітьми, садженими самоцвітами, і віддавав своїм підручним Скендер-челебії і Луїджі Гріті. В Угорщині Скендер-челебія уже не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Гріті зголошувався бути добровільним посередником між угорськими магнатами й султаном, десь щось вивідував, когось купував, когось продавав, нашіптував султанові про непевність Яноша Запойяї, про наміри хранителя угорської корони Петера Переньї передати її Фердінандові Габсбургу або й присвоїти собі. Кінчилося усе тим, що венеціанець з десятком головорізів викрав корону святого Стефана разом з її охоронцем Петером Переньї з Буди, привіз Ібрагімові, і той показував цю святиню візирам, пашам і бегам, а вночі у своєму наметі приміряв корону, і Гріті, який був присутній при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить Ібрагімові, надто коли той пообіцяє зробити його, Гріті, архієпископом і своєю правою рукою у цій багатій землі.
Янош Запойяї був ще раз названий угорським королем, Сулейман милостиво дозволив йому поцілувати султанську руку, але корони не віддав, замінивши її десятьма золотими кафтанами і трьома кіньми в золотих вуздечках. Гріті за старанність і пораднкцтво отримав із султанської скарбниці дві тисячі дукатів й іменований був постійним представником угорського короля у Високій Порті.
З Угорщині] повільна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула на Відень. Узяти цю твердиню Габсбургів, найближчу до земель Османів,— і забудеться ганьба невдач, нездарність сераскера — великого візира, грабіжництво акинджіїв, які порозскакувалися по всіх усюдах, плюндруючи, палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнішою, ніж у перші дні творення світу.
Тільки на початку жовтня султанські війська обступили нарешті Відень. Лишалося якихось два десятки днів до дня Касима, коли, за звичаєм, війська вже мають повернутися до своїх домівок, надто загони анатолійських спахіїв, незвиклі до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що не дістануться додому й за три місяці. Тому думалося їм не так про взяття цього великого чужого міста, обставленого хоч і старими, але ще міцними мурами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднілі за здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високі вежі Відня і заприсягалися не піти звідси, не побувавши по той бік мурів і не вивернувши нутрощі всіх отих кам'яниць.
Тридцять тисяч наметів було розіпнуто під стінами австрійської столиці. В улоговині Зіммерінга поставлено султанське шатро, велетенську споруду з найкоштовніших тканин на світі, закріплену на сотнях дорогоцінних стовпців, прикрашену нагорі величезним яблуком із щирого золота, всередині встелену в кілька шарів товстими килимами, на яких вигравали всі барви й візерунки Сходу. Всі крила султанського намету були всіяні золотими зернами, від чого він весь сяяв так, ніби саме сонце спустилося на землю з-за дощових хмар, і викликав у обложених таке 'здивування і такий шанобливий пострах, що ще й через сто років показуватимуть віденці місце, на якому стояв намет султана Сулеймана.
П'ятсот бостанджіїв удень і вночі стерегло султанський намет. Дванадцять тисяч яничарів непробивним обручем охоплювали свого падишаха. Лив дощ із холодним вітром, а в султанському наметі було сухо й тепло, мідні жаровні, наповнені розпеченим родопським деревним вугіллям, розпромінювали приємне тепло, з курильниць лилися індійські аромати, мовби нагадуючи Сулейманові про великого завойовника індійського трону Бабура, якого він мав перевершити ось тут, під стінами цього притулку Габсбургів. Султан скликав диван, слухав повідомлення сораскера про перебіг дій. Втішного було мало. Нестримні на незахіщених місцевостях, по яких вони прокочувалися смертоносним валом, турецькі війська ставали безпорадними перед щонайменшою перешкодою. Єдине, що вміли,— уперто повзти, як надокучливі мухи, на мури й вежі обложених твердинь, як мухи, гинути тисячами, і коли й здобували нарешті твердині, як то було під Белградом і на Родосі, то здобували такою кривавою ціною, що страшно було мовіти. В Угорщині Ібрагім за два походи не спромігся узяти Жодної щонайменшої фортеці. Клав трупом тисячі, слав до султана гонців-хабердарів з вістями про перемоги, а виходило: брехня за брехнею. Інший давно б позбувся голови, у грека ж, на загальний подив, голова ще стриміла на в'язах і трималася, здається, доволі міцно, бо після кожної нової невдачі Сулейман, який наливався дедалі більшою люттю і жорстоко карав кожного, хто попадав йому під руку, вертлявого грека обдаровував своїми ласками, чіпляв йому на тюрбан нове перо з діамантом, видавав із скарбниці нові та нові шкіряні гамани з дукатами.