У своїй безмежній захланності Стамбул султанський замахнувся на освячений тисячоліттями звичай і привілей Сходу — на вільну торгівлю, на вільні зиски, на вільних і незалежних купців. Звиклі до загарбництва й грабувань, тут не покладалися на випадок, не сподівалися на каравани з товарами й продовольством, вірили тільки в примус, жорстокість і насильство. Купці-джелаби, звільнені від податків, мали поставляти овець і худобу для Стамбула, здаючи скот примусово по низьких цінах. На всіх джелабів заведено було списки-ірсалі, і вже ні сховатися, ні втекти, бо ж однаково наздоженуть, знайдуть і на тому світі, примусять. Джелаби, пригнавши скот у столицю, віддавши майже задарма все, належне для палацу султана, для шах-заде, візирів, бейлербеїв, казиаскерів, капіджіїв, нішанджіїв, дефтердарів, реїсів і емінів, за встановленими цінами продавали рештки м'ясникам-касабам. Касаби так само мали збитки, але що були вони вже стамбульцями, а для столичного жителя не можна було допускати ущербку, то їхні збитки покривалися за рахунок примусових поборів з ремісницьких цехів.
Все було примусове: примусові поставки, примусові торговці, примусові ціни. Хоч як пильнували султанські чиновники, але дорога була далека, губилися в ній цілі отари овець, табуни худоби, з кожних 'сорока отар, призначених для Стамбула, коли й доходило до столиці десять — п'ятнадцять, то й добре, решта десь пропадала по дорозі, розпродувалася, розкрадалася, і лисці великого візира те й знали що записували: не прийшло двадцять тисяч баранів, не прийшло сорок тисяч, шістдесят тисяч. З Стамбула під страхом найтяжчих покарань заборонено було вивозити будь-яке продовольство: худобу, хліб, борошно, олію, навіть сіль і квіти. Бо й квіти провінція теж зобов'язана була постачати для султанських і візирських палаців: п'ятдесят тисяч голубих гіацинтів з Мараги, півмільйона гіацинтів з Азаха, чотириста кантар троянд червоних і триста кантар особливих з Едірне. Продовольство й товари перехоплювалися ще за Стамбулом, притримувалися, щоб підняти ціни, не допускалися в столицю, коли ж потрапляли в Стамбул, то й тут переполовинювалися, щоб тайкома перепродувати, вивозити за мури столиці, щоб зідрати там потрійну ціну. Спекулювали придворні, султанські повари й чашнігіри, слуги й воїни, писці і яничари, візири і сам великий візир, який, загрібаючи неймовірні прибутки, не гребував і дріб'язком, гаразд відаючи, що багатство починається з маленької акча. Не помагали суворі султанські фірмани, показові покарання, вночі на баржах і барках через Босфор переправлялося десятки тисяч овець до найближчого порту на Мармарі — Муданьї, а звідти викрадені з Стамбула отари або ж мандрували до обшарпаних, голодних провінцій, або ж поверталися назад до столиці, де казна знов викладала за них гроші, щоб вони знов тайкома були переправлені па азіатський берег і ще раз були перепродані.
Навести лад у цьому безладді неспроможна була ніяка влада. Весь Стамбул розділено було на квартали, кожен з них на ніч відгороджувався від іншого брамою — махалі-капу, щоб кожен квартал відповідав за власні злодійства, але не помагали й махалі-капу, ніякі замки й засуви неспроможні були стримати сили мовчазної-івсемогутньої —золота. — —— Ібрагім,повернувшись з угорського походу ,заповзялся навести лад у Століці, сам їздив по стамбульських базарах, особисто допитував упійманих з контрабандою власників босфорських барок — реїсів, сам стежив, як скручують фалакою ноги спровиненим і шмагають по брудних п'ятах воловими жилами, кричав катованим: "Скажеш, хто послав тебе? Скажеш?"
Мотлох стамбульський проходив перед його очима. Дрібні злодюжки — дайси, грабіжники й убивці — каба дайи, нічні сторожі — бекчі, наглядачі печей у банях — кюльханбеї, підмітальники вулиць — ферраші, люди найупослідженіші, відчаєні, зготовлені на все найлихіше, коли б грозився хтось їм пеклом, то й тоді б вони, мабуть, передовсім поцікавилися, скільки там платять.
Провівши кілька годин у приміщенні для допитів, Ібрагім цілий тиждень не міг позбутися враження, що він весь просмердів брудом, нуждою й нікчемністю. Скаржився своїм друзям Скендер-челебії й Луїджі Гріті, венеціанець розкотисте реготав, слухаючи ці визнання. 'Скендер-челебія невтомно повчав Ібрагіма:
— Навіть одна акча, вибита з дрібного злодюжки, може скласти підвалину багатства цілої держави. Сто акча дають аспру, сто аспр дають дукат, сто дукатів — це вже маєток, тисяча дукатів — багатство, мільйон — всемогутність.
— Чому я повинен збирати ці акча для всієї держави! — вигукував Ібрагім, гидливо витираючи руки.— Я не призначений для такої справи!
— А яке призначення вище за збирання, багатства? — питав Скендер-челебія.
— Збирання мудрості, ось!
— Хіба мудрість — це не багатство? Мудрість — то тільки ступінь перед багатством справжнім, перед достатком життєвим, перед золотом.
— Золото? Я маю вже його задосить! — зневажливо кривився Ібрагім.— Хвала аллаху, я зміг повернути тобі твою Кісайю, що вся тхнула золотом, як викинута на сонце рибина дохлятиною, я можу насолоджуватися життям без цього мертвого запаху.
— Тобі дано султанську сестру, яка ще більше пахне золотом,— усміхався в бороду Скендер-челебія.— Тепер ти прикутий до цього металу навіки, і вже не порятує тебе ніяка сила. Золото— найвища святість на цім світі.
— Ти чув? — обурено сплескував руками Ібрагім, звертаючись до Гріті.— Коли б я видав дефтердара імамам, вони звеліли б юрмі побити його камінням. Золото — найвища святість! І хто це говорить?
— Кожен вибирав собі святість де може і як може,— спробував помирити їх Гріті.— Але я купець і вірю лигає в золото. Бо в що ж вірити в цьому ошалілому світі?
Якось зимовою ніччю люди великого візира затримали в Мармарі велику барку, повну овець найцінніших порід: кивирджик, карамай, курджак. Такі вівці призначалися для султанських кухонь і вкрадеш, видно, були саме звідти. Реїс барки, щоб не датися до рук емінів, стрибнув у море й утонув, нечисленна залога чи то викупилася, чи то пішла слідом за своїм реїсом, захоплено разом з султанськими баранами тільки маленького, багато зодягненого молодого євнуха, в якого до того ж знайдено ще й чашу для шербету, па якій виразно виднілася султанська тогра — теж украдено з Топкапи. Придворні майже не попадалися людям великого візира, або ж обдурюючи тих, або ж вчасно відкупляючись, але цей малий євнух не зумів зробити ні того, ні другого, тому про нього було сказано Ібрагімові. Великий візир вирішив допитати впійманого особисто. Звелів одразу поставити того в приміщенні для тортур, щоб" відбити охоту таїтися, прийшов туди весь у сяєві золота й коштовностей, оточений блискучими пажами й тілохранителями, сів на золотий стілець, кивнув волохатим дурбашам, щоб підвели звинуваченого, впівока глянув на мізерну істоту, що, плутаючись у широкому одязі, пробувала дістатися до його золоченого чобота, спитав через губу: