— Ти й досі боїшся? Не бійся нічого! Це я тобі кажу! Чуєш? Присіла до столика для писання, вхопила аркуш цупкого
паперу, швидко мережила його зміїстими, буквочками, так само
маленькими й зграбними, як уся вона:
"Ні суму, ні печалей не збагне ніколи те серце, що зросло на вільній волі. Хіба про пташку в клітці згадує хоч раз той, хто гарцює на коні у чистім полі? Мій володарю! Пишу Вам, і серце моє розривається від туги й розпачу. Що я наробила, і чим стало життя моє без Вас, володарю мій, світло очей моїх, ароматне дихання моє, солодке биття серця мого? Хіба не наші закохані голоси розлунювалися ще недавно в пахучому повітрі священних палаців і хіба не заздрили нашим обіймам навіть безтілесні привиди? А тепер любов наша задихається без повітря, умирає від спраги, лежить у знемозі, її терзають хижі звірі, і чорні птиці смерті кружляють над нею. Відженіть їх, мій володарю, моя надіє, мій найбільший захиснику на цім і на тім світі! Пожалійте малу Хуррем, сховайте її у свої могутні обійми!"
Склала лист, запечатала воском, притиснула до нього перстень з печаткою, тицьнула Нур.
— Миттю до кизляр-аги, нехай передасть його величності падишаху!
А Сулейманові тої ночі приснився сон. Ніби Роксолана уникає його, лукавить, зникає кудись із молодим румелійським нашою, знов вертається, сміється до султана: "Я ж його не цілувала. Він мене, а не я його!" Ніяке могуття не могло порятувати від безсилості перед жінкою. Він прокинувся переповнений безсилою люттю. Знайти того пашу! Не знав, як його звати, чи є на світі той паша, але був 'переконаний: знайде й знищить, бо володіє найвищою владою, а влада коли й не завжди може творити й народжувати щось нове, то в нищенні перешкод не мав ніколи. І люди відповідно діляться ,на катів і на жертви, і це найсуворіша правда цього світу. А він? Хто він? Кат чи жертва? Перед цією жінкою не був ні тим, ні тим. Не кат і не жертва, а просто закоханий у жінку — ось третя правда на світі. Святість без бога, досконалість без віри ,й надії — ось жінка, але не кожна, а тільки така, як Хуррем Хасекі, а може, тільки вона єдина.
І коли вперше після недуги й після гінких слів, мовлених до нього, знов побачив Роксолану, побачив, як іде вона до нього, уся в летючому червоному шовку, зовсім невагома, мовби й не доторкуючись до землі, то заплющив очі від страху, щоб вона не пропала, щоб не була маною. Знов розплющив очі — вона йшла до нього. Йдучи, лишала золоті сліди. Таке враження від її ніг і від усього її тіла. Плачучи й здригаючись худенькими плечиками, упала йому в обійми, і він не знав, що сказати, тільки дихав голосно й часто, збентежений і безпорадний.
Ще була квола, ще не повернулися до неї щедрі її сили, тільки дух горів у ній і високе полум'я обпалювало Сулеймана, обіймало паланням і його сувору, 'тверду душу.
— Мій повелителю, мій падишаху,—'стогнала Роксолана, чому так багато горя на світі, чому, чому?
Він не знав, про що вона і що їй відповідати, голубив її, гладив щоки, волосся.
— Чому довкола вас убивства й убивства?! І вже смерть приходить і сюди, у священну недоторканність Баб-ус-сааде, чому, навіщо?
— Яка смерть? Чия? Він не знав і не розумів.
— Це ж ви звеліли вбити Гульфем?
— Гульфем? Я не велів.
— Але її вбито, мій володарю.
— Я не хотів її смерті.
— Безвинна її душа вже в садах аллаха, а ми на цій землі і руки наші в крові по лікті. Ваша величність, Гульфем хотіла спорудити на вашу честь велику джамію, поставити дар своєї любові до вас, для цього й збирала гроші... Я, в тяжкій недузі своїй, уже й не сподіваючись на одужання, теж дала свій внесок на це благочестиве діло, може, бог і поміг мені скинути недугу, а Гульфем... Гульфем...
Султан ніяк не міг втишити її ридання.
— Так кожну з нас можуть... Бо й хто ми і що ми... Немає ні правди, ні любові, ні милосердя...
— Я тільки спитав кизляр-агу, що роблять з тими, хто продає султана,— виправдовувався Сулейман,— тільки спитав, але не велів нічого...
— Словами не можна гратися, ваша величність... За кожним вашим словом або людина, або й ціла держава. Мені страшно коло вас, і не можу без вас, о боже милосердний!..
— Я звелю добудувати ту джамію і назвати її ім'ям Гульфем,— пообіцяв він.
— Убити, а тоді поставити коштовний пам'ятник? Боже милосердний!..
Вона ще довго плакала, схлипувала, засинала на грудях у Сулеймана, прокидалася, знов скаржилася й схлипувала, голос жебонів, як дощик у молодому листі, здається, за вікнами справді йшов дощ, але не весняний, не на молоде листя, а осінній, холодний і набридливий, хоч у султанську ложницю його подихи й не діставали, тут було сухе тепло від жаровень, що поблимкували червоним з темних далеких кутків, і тонкий аромат від курильниць, та ще мелодійний спів води в мармуровому водограї, вічний голос життя, що тече з безвісті у безвість, з нізвідки в нікуди, незбагненний, як таємнича сутність жінки.
На світанку Роксолана згадала про Кінату, яка десь, мабуть, дрижить без сну в її покої.
— Мій султане,— залащилася вона до Сулеймана,— пожалійте Кінату!
Він не міг пригадати, про кого йдеться.
— Вона не винна в смерті Гульфем. Вона так вас любить, тому й попросилася у Гульфем...
— Ах, ти про цю... Вона схожа на гору халви, яку ось-ось висиплють на чоловіка й загорнуть його тими солодощами навіки.
— Віддайте її кому-небудь в жони, ваша величність.
— У жони? Кому ж?
Звичай такий справді існував, коли султан, розщедрившись, давав своїм вельможам у жони ту чи іншу одаліску ,з свого гарему. Траплялося, що віддавав навіть своїх жон, які не могли народити сина, а народжували султанові самих дочок.
— Я над цим ніколи не думав. Міг би віддати Кіпату, та кому?
Хуррем, мабуть, теж не знала, а може, тільки вдавала незнання.
— А коли Гасан-азі?
— Він яничар, а яничарам одружуватись заборонено.
— Який же він тепер яничар? Він мій довірений.
— Однаково янчар, а звичай велить...
— Змініть звичай, мій повелителю! Хіба ви не Володар Віку і хіба не у вашій волі змінити те, що застаріло? І чому яничарам заборонено мати родини? Це ж варварський звичай! Може, тому вони так часто бунтуються, повстаючи навіть проти султанів?