— Ну, то я поклопочуся, щоб була складена офіційна пропозиція від імені управління шахти, і надішлю тобі,— сказав дядечко Берці.
"Управління шахти!.." — подумав Пішта і вирішив, що про це вугілля він більше з дядечком Берці не розмовлятиме.
— Чого він домагався від тебе? — спитала Ліна, випровадивши гостя.
— Нічого!
— Як-то нічого? А про що ж ви балакали?
— А так,— трохи ніяково усміхнувся Пішта.— Він викладав мені одну із своїх "великих ідей". Є шахта, з якою він зв'язаний якоюсь справою. Напевно, агент...
— Ну і все ж таки, чого йому треба від тебе?
— Він хоче дістати замовлення від міста.
— Господи, Пішто, невже ти встрянеш у цю справу? І на гадці цього не маю.
— Будь обачний, мій любий, бережись... Він старий осел, та й годі. Не сприймай його слів надто серйозно...
Пішта мовчав, і Ліна, похопившись, що мова йде все ж таки про рідного Піштиного дядька, пом'якшила тон. їй не .хотілося ображати чоловіка.
. — Я не кажу категорично, бо, власне, не чула вашої розмови... Однак знаю: словам дядечка Берці не можна вірити...
— — Звичайно, ні... Він залишив шматок вугілля, щоб я віддав його на аналіз.
— Цікаво, де він його роздобув? Певно, на якійсь залізничній станції заіїхнув у кишеню...
Ліні ці слова здалися смішними, однак Пішті її жарт не дуже сподобався.
IX
А життя тим часом пливло своїм плином. Пішта вже звик, що хоч куди б він ішов, хоч би з ким зустрічався,— всі розмовляли з ним з великою повагою. Він прийняв службові справи і був досить здивований, що ось уже минуло три дні, п'ять днів, а він не напав на слід ані-найменшої афери, хоч і був готовий до того, що після Макроці залишилося багато гріхів...
У середу Пішта, йдучи додому на обід, зустрівся із Ва-даші, депутатом парламенту, з яким учився в одній гімназії, тільки на два класи нижче. Вони донині підтримували знайомство. Зараз Вадаші з підкресленою люб'язністю привітав Пішту, і той відчув таку втіху, наче вдихнув на повні груди свіжого повітря.
— Що нового в політиці? — спитав Пішта.
Вадаші розсміявся, відкинувши назад чудернацької форми голову й широко розкривши рот.
— Так далі справи йти не можуть! — промовив він.— Ввічлива усмішка — це ще не керування країною. А "господар" тільки й знає, —що усміхається. Хоч би які події сталися — він тільки усміхається. Особисто в нього все гаразд, отже в інших — теж... Цього гладуна бог створив спеціально для того, щоб у такі важкі часи, як оце нині, посадити нам на шию. Еге ж, сидить у нас на шиї й скалить зуби з висоти свого трону... Він і уявлення не має, що таке нещастя. Ніколи в житті не потрапляв у скруту, ніколи не голодував. Звідкіля йому знати, що таке голод?
"Ти, голубе, теж скалиш зуби,— подумав Пішта.— І ти швидко виплив на поверхню... Можеш реготати, бугаю..."
— Він усміхається, коли ми кажемо йому про те, що діється в країні,— провадив Вадаші.— Зіб'є попіл із кінчика сигарети й усміхається. Злидні, селяни, яким нікуди докласти рук, тридцять тисяч безробітних землекопів — нічого цього для ньогр не існує... Він усміхається собі — мовляв, хтось же повинен бути бідним, так уже повелося, відколи світ створено.
Пішта знав прем'єр-міністра тільки з портретів, але зараз ця відверта характеристика дуже його вразила й здалася досить влучною. Дивним було лише те, що так говорить про прем'єр-міністра депутат від правлячої партії.
— Однак він має популярність,— заперечив Пішта.
— А чи знаєш ти, із чого складається популярність?.. П'ятдесят відсотків її складає державна влада. Невід'ємна від будь-якого уряду, вона автоматично перетворюється у популярність. Двадцять п'ять відсотків — це особиста чарівність; коли людина, яка займає високу посаду, не зажила сумнівної слави скандальними історіями, її вважають дуже милою та популярною. Що ж до тих двадцяти п'яти відсотків, які залишилися, то в них, власне, немає потреби. А коли людина тільки добра, коли ніхто на неї не сердиться, це теж погано. Ти знаєш, що кажуть про таких людей наші селяни? "О, він добрий! Добрий, як кусень хліба! Такий добрий, що всі його називають не інакше, як нікчема".
Вони перезирнулись і весело засміялися, наче змовники.
На цьому й розпрощалися. Дорогою додому Пішта думав про те, що Вадаші має слушність. До того ж, все, що сказав депутат, стосується і його, Пішти, як і кожного, хто сидить в кріслі Влади,— байдуже, вищому чи нижчому... Пішта глузливо посміхнувся. Що ж, тим краще. Він уже почав усвідомлювати, що таке влада і чому люди борються й змагаються за неї.
Однак владою треба вміти користуватися. А він цього ще не вміє. В ньому й досі живуть залишки студентських ідеалів: мовляв, влада — це самі тільки обов'язки; владу не можна використовувати для власного блага...
Дома панувало велике пожвавлення. Ліна приміряла сукню, і через це ще не був готовий обід. Діти теж роздивлялися нове вбрання. Вони стрибали навколо матері, гукаючи: "Гарна сукня! Чудова сукня! Наша мама гарніша за всіх мам!"
Пішта був у захваті. Він і не уявляв, що його дружина — така гарна жінка. Вечірня сукня була їй дуже до лиця. Здавалося, в їхню маленьку трикімнатну квартиру завітала жінка з вищого товариства. Раніш Ліна була схожа на Попелюшку, а тепер... Тепер навіть стіни наче розсунулись перед нею. Навіть меблі, прості, скромні, старі меблі ніби завмерли, замилувавшись своєю чудовою господинею. Навіть дешевенькі квітчасті шпалери мовби вилиняли і зблякли ще дужче... Пішта відчув, як це було, несправедливо, що така чудова жінка з роду Сенткалнаї стільки років сиділа в цих чотирьох стінах, жила в тісних, задушливих кімнатах.
— Ліно!—захоплено'вигукнув він.— Ти дуже гарна жінка!
Ліна усміхалася. І ця м'яка грайлива усмішка теж була їй до, лиця. Як чарівно розтулялися її тонкі вуста! Як сяяли її рівні маленькі зубки! її чорні очі то розширювались і загорялися, то примружувались і ставали чарівно-таємничими.
— Хай йому чорт! Я навіть не підозрював, що ти така красуня! Ти всіх полониш!
Ліна втішено сміялася. Адже їй самій і на думку це не спадало.
І тут Пішта запитав, чому запізнюється обід.
У Ліни враз зіпсувався настрій. Вона почала" сікатися до дівчини-швачки: плечі в сукні вузькі, під пахвами тисне і взагалі у цій сукні їй незручно, вона в ній погано себе почуває.