— А в неї є якісь кошти?
— Сімсот двадцять пенге в ощадній касі.
Вони засміялися. Потім замовкли і замислено гризли кінчики сигар. Ще не час приймати якесь спільне рішення щодо обер-прокурора. Поки що він має над ними перевагу, бо в його руках ота справа з конкурсними проектами. Ще один хід — і мат!..
— Ну то як? — спитав бургомістр. Кардич його зрозумів.
— Доведеться зупинитися на Вагнерові...
— Звичайно.
І вони уявили, що уже завтра обер-прокурор подасть У відставку й знову буде запропонована кандидатура Вагнера. Він — своя людина, давній їхній друг і вірний слуга... Кар'єра Іштвана Коп'яша має скінчитися. Так. вони вирішили — так і буде.
З'явився Імре й доповів, що в приймальні чекає обер-прокурор.
— Хай увійде,— сказав бургомістр, кивнувши головою.
— Сервус, друзяко, сервус! — привітав він Коп'яша, коли той увійшов у кабінет.
Трохи повагавшись, Пішта сів. Він був схвильований. Приготувався до всього...
Річ у тім...— почав бургомістр.— Річ у тім, що цей бістріцаї — справжнісінький йолоп... Ти його ще не знаєш... Фахівець з нього, звичайно, непоганий, а щодо всього іншого... Якийсь він ненадійний... І я не можу збагнути, чого він домагається... Чого хоче?..
Пішта розумів, що ці люди знають усе і до всього причетні, та уникнути розмови не було нійкої можливості. І він почав розповідати, відчуваючи, як страшенно все це йому набридло. Знову доводиться кидати слова на вітер.
— Холуб ще місяць тому казав мені, що не збирається брати участі в конкурсі по проектуванню моста з металевих конструкцій,— здивовано сказав бургомістр.— Мовляв, він і так терпить величезні збитки. Збожеволів цей Бістріцаї чи що? Ну, хай начувається! Адже це дисциплінарна провина! Мабуть, треба порушити проти нього адміністративне розслідування.
— Та він просто перестарався,— зауважив Кардич.
— Але ж, ваша вельможність, у кабінеті Бістріцаї був чиновник фірми "Холуб і К°", який робив копії розрахунків.
— Дурниці! Невже ти можеш повірити в таку нісенітницю? Любий мій, тобі доведеться звикати ще до багатьох речей... Працювати з людьми — штука складна... Ну, годі! Чи варто нам псувати через це апетит? Ти вже дістав запрошення на бенкет до Боронкаї у неділю ввечері?
— До кого, ваша вельможність?
— До Боронкаї.
— Ні.
— Ось тобі й маєш. Увечері в неділю у них прощальний бенкет, на якому буде все місто. Певно, вони не надіслали тобі запрошення тому, що хочуть нанести візит і запросити особисто.
— Авжеж,— сказав Кардич,— мені сам Фері сказав^ що вони збираються відвідати Пішту... До речі, любий мій Пішто, прошу мене вибачити: я сьогодні мусив терміново піти на переговори про великий англійський кредит і через те не міг тебе прийняти. Ти приходив у банк?
— Ні, дядечку, тільки дзвонив по телефону.
— І я вже пішов?
— Еге ж.
— Ну, нічого. Може, так і краще. У всякому разі, на віллі побуває й твоя дружина. Підприємство краще оглянути, коли воно діє...
І він голосно засміявся.
XXII
Наступні два дні були для Пішти неспокійними. Він ніяк не міг розібратися в рвоїх стосунках збургомістром та його оточенням. Пішті'хотілося порвати з ними, але за годину-другу його наміри змінювалися, і він думав про них як про близьких людей. Йому здавалося, що він живе в якомусь химерному світі.
За обідом Пішта сказав Ліні, що в неділю їх запрошено на бенкет до Боронкаї.
Ліна спохмурніла, почувши, що й подружжя Боронкаї хоче зробити їм візит. X неділю, десь біля полудня... Побачать8 їхню тісну, бідно умебльовану квартиру... Нічого в ній не зміниш... Зрештою — вона махнула рукою — прийдуть, то прийдуть... . .
У суботу в обід приїхав дядько Берці. Він був чимось пригнічений, хоч і прикидався веселим та безтурботним.
Дядько Берці сказав, що відправив у Жаратнок Два пробних вагони вугілля, і надокучав Пішті доти, доки племінник йе зателефонував радникові з господарських питань Чомі. Той дав позитивну відповідь — мовляв, вугілля можна привозити.
Дядько Берці пожвавішав і тут же перейшов у наступ.
— Пішто, чому ти так скептично ставишся до цього Діла? Бачиш, вони ж не мають нічого проти... Ще б пак — адже кращого вугілля годі відшукати! Грандіозна комерція! Я б хотів обігріти своїм вугіллям весь світ! Моє серце — і є та шахта, яка здатна обігріти всі установи Разом із коридорами... обігріти навіть базарний майдан під ногами перекупок!
—• Замовкни, дядьку Берці! Верзеш казна-що... Не обігрієш увесь світ твоїм вугіллям.
— Чому, синку? Адже в землі вогню вистачає. Коли скінчиться вугілля близько від поверхні, доберемося до центру землі...
— І тоді вибухнуть вулкани.
— Хай собі вибухають, синку, але хай цей вогонь піде по трубах, нагріє їх... Хай гаряча вода циркулює по всьому світу... До наших послуг у природі невичерпні запаси...
Пішта замислився. Кумедний цей дядько Берці, але він, певне, має рацію. Якщо того вугілля, в яке перетворились стовбури дерев прадавніх лісів, може вистачити на кілька сот років, то яка ж могутня енергія у земних глибинах?! Навіть уявити важко, які це великі запаси порівняно з запасами вугілля... Ще далеко той час, коли люди оволодіють сонячною енергією, а доти їм служитиме гаряча вода глибоких підземних джерел... Земні глибини — це невичерпний резервуар гарячої води. І щоб використовувати її, не треба чогось надприродного — потрібні тільки труби.
У Пішти аж голова запаморочилась від таких перспектив.
Аж тут у дверях з'явилася тітонька Каті. Вона майже не бувала вдома, робила візити то родичам, то знайомим. Навідувала всіх, хто знав сім'ю Коп'яшів. Бувало, що вона не приходила ночувати додому і по два дні, бо хоч куди вона пішла б — скрізь її залишали на обід, на вечерю, а то й на ніч...
— О, Берці!— вигукнула вона, переступивши поріг. Дядько Берці вражено глянув на жінку, яку колись за
нього сватали.
— А це що за опудало городнє?— вигукнув він,
— Ти впізнав мене, Берціко! Це я, Каті.
— Усе ще топчеш ряст? І навіщо?
— А ти анітрохи не змінився!
Дядько Берці поплескав тітоньку Каті по стегнах і сказав Пішті:
— Бачиш, такою вона була й двісті років тому. Такою ж бридкою. Ну, поцілуй мене...
Тітонька Каті поцілувала його.
— І пахне від тебе так, як кблись,— зітхнув дядько Берці.— М'ятою, чи що?.. Де ти живеш тепер?