Роботи!

Страница 2 из 11

Винниченко Владимир

— Треба самому робити, а не критикувати других, — тихо промовила Людмила.

— А де робити? Де? — наче тільки й чекаючи цього, з болем скрикнув Максим. — Що робити7.. Що?

— Все, скрізь.

— Де? Серед робітників? Ану, попробуйте! Попробуйте на моєму місці! Ви думаєте, вони мене слухатимуть? Хіба я інтелігент?.. Я такий же робітник, як і вони. Та й така робота? Ходить на занятія та лаять есерів або есде? Я не можу вже на занятія ходити!..

— Я це знаю, — перебила Людмила. — Ви вже, здається, два тижні як не приходите ні на одну збірку.

— Не можу... Вибачайте... їй-богу, так мені скучно... Та я ж уже не первобитний [1]… Я б хотів... Я, знаєте, піду стрілять когось! — вмить несподівано рішуче скінчив він і вперто подивився прямо в очі Людмилі, що знов хутко озирнулась до його.

— Ви здорові, товаришу? — серйозно обдивилась вона на його лице.

— Здоровий, здоровий! — злісно, голосно заговорив він. — Я зовсім здоровий! Зовсім! Тільки я так уже не можу. Коли я йду на занятія, я йду раз у раз нарочно по великих улицях, коли вони всі їдуть у своїх екіпажах і не бачать навіть мене; я... я б хотів їх убить усіх!.. Я вже не можу ходити по улицях... Мене так душить ненависть, що я кусаю собі іноді рукав, .щоб не кричати... їй-богу! Я не можу вже. 1 на роботу не можу! Знаєте, я більше заморюся за день од злості, ніж од роботи... Бо я, знаєте, все думаю, що я роблю їм... Я не можу вже робити... Я лучче з голоду здохну!.. Не хочу на їх, на експлуататорів своїх, робити... А ви мені — занятія! Що занятія? Що я їм зроблю занятіями? Коли то ще буде?.. Ви дайте мені таку роботу, щоб я знав, що я кожду минуту роблю щось таке, .що погано для їх. Я хочу такої роботи, щоб я аж упивався, щоб... Дайте мені таку роботу!..

— Занімайтесь з первобитними, організуйте...

— Ах!.. — з одчаєм перебив він. — Я ж... Я ж вам говорю, що вони не слухають мене... Та я й сам ще не знаю так, як інтелігент... Хіба я знаю що?

— Учіться, — несміло хинула Людмила. Максим подивився на неї й зітхнув.

— Не можете? — прошепотіла вона з жалем. Він тільки знов безнадійно й жалько всміхнувся.

— Ну, що ж робити? Що ж робити? — з мукою подивилась вона на його. — Скажіть, чого ви хочете? У вас є мати?

— Нема.

— Нікого нема?

— Є в селі батько і брат... Не люблять мене мужики. І я їх не люблю... Я, знаєте, нікого не люблю... Я не вмію любить... Другі там так... і ходять гулять... до дівчат... а я не вмію... Я злий, знаєте... Я всіх ненавиджу... Я, знаєте, так ненавиджу всякого, що добре одягнений, що... От і вам не вірдо... — похмуро скінчив він, і навіть щось вороже й чуже зачулося в цих словах.

— За те, що я так одягдена? — криво усміхнулась Людмила й повела оком по своїй чорній добрій сукні.

— Ні... Так... Нікому не вірю... Настало тяжке й ніякове мовчання. Знадвору вже ледве пробивався сіренький світ і, наче знехотя, торкаючись широкого Людмилиного капелюха, тихо голубив змучене, стомлене Максимове обличчя. І, дивлячись на його, на цей тонкий ніс, на впалі щоки, на безпокійні вузькі очі його, на губи з цим болісним виразом, на всю постать його невеличку, нервову, — їй невимовне хотілось тихо, ніжно провести долонею по щоці (неодмінно по щоці), приголубити його, сказати щось радісне, тепле й зігнати це тяжке й тужливе з уст і очей.

І вже великі сірі очі її не дивились строго; гарне, трохи сухе обличчя її мов укрилось чимсь сумним, і вся постать виявляла якесь безсилля, непевність і одчай.

— Що ж робити, що ж робити? — якось байдуже, й задумливо, й наче не тямлячи того, що промовляли уста, прошепотіла вона. Максим хутко повернув голову й подивився на неї.

— Стрілять піду! — злісно кинув він. Вона знов пильно подивилась на його, але не сказала нічого, тільки нахмурилась і не зводила з його очей.

— Вам не хочеться вже жити? — помовчавши трохи, якось рівно промовила вона.

— Я боротися хочу! — з силою скрикнув він. — Я хочу справді боротися, як кличуть всі інтелігенти... Чого ж вони обманюють? Нащо ж вони обманюють нас?

— Та хто обманює? Хто обманює вас? — і собі скрикнула Людмила з мукою. — Хто вам говорить, що треба йти стріляти? Учіться, учіть других, побільшуйте сили... Хіба ж то боротьба?.. Хіба... Ах, ну, що вам говорити, коли ви такий!.. Не можна ж так, голубчику, не можна, товаришу... Ви знервувались... Ви...

— Я не можу... — перебив він її, але якось розслаблено й чуло. — Неможливо так жить... Хай мене забирають в тюрму!.. Я не можу робити, я не можу зароблять собі на хліб, я подлец, я їм чужий хліб, я такий же експлуататор, я... Я донесу на себе!

— Що? — зблідла Людмила.

— Я донесу на себе... Я хочу в тюрму! Я хочу страждать!

— Ви як хлопчик, Максиме, — тихо усміхнулась вона болісною усмішкою. — "Донесу", "у тюрму"... Для чого?

— Боротись, активно боротись! Мені нудно, я не маю роботи, духової роботи!.. Я стрілять піду!

— Ну, з вами сьогодня не можна говорити! — вмить розсердилась вона і гнівно встала, трохи почервонівши. — Робіть що хочете!

Максим знов винувато усміхнувся й собі для чогось встав, дивлячись на неї жалкими очима й нервово погладжуючи себе по темно-русому розпатланому чубові.

— Можете! Йдіть! — махнула вона рукою на двері і стала застібати своє пальто, не попадаючи ґудзиком в петлю й поспішаючи.

— Ну, а що ж робити?.. Га?.. — несміло прошепотів він.

Людмила глянула на його, кинула застібати і раптом чогось страшенно скипіла:

— Що? А я знаю?.. А ви слухаєте мене?.. Ви думаєте, що мені приємно дивитись на вас? Хіба ви мені вірите?.. Я ж "ін-те-лі-гентка!". Я... Ви самі сказали... Ви думаєте...

І чуючи сама, що говорить якусь нісенітницю, вона зупинилась і, круто одвернувшись, підійшла до вікна і стала дивитись на улицю. Потарабанивши трохи дрижачими пальцями по шибі, вона знов повернулась і спокійніше вже підійшла до стола.

— Робіть що знаєте, — роблено байдуже промовила вона. — Тільки щоб потім не нарікали на мене... Більше нічого... А тепер я маю до вас справу, — діловим сухим тоном додала вона, беручи й розгортаючи жмут, з якого зараз же випало на стіл декільки аркушиків паперу. — Ідіть сюди.

Максим хутко й поспішаючи зірвався з місця й підійшов до стола.