— Тю! Навіжена! — сказала сама собі пошепки і, підійшовши до люстра, цікаво зазирнула в нього й помітила розчервоніле обличчя й дві сльози, що звисали зі скронь, як великі сережки.
Ганна Іванівна сама заїхала й, погримавши на Тосю, мерщій погнала її до коляси, хоч та, сміючись, і опиралась. Коли, нарешті, Тося вийшла й сіла в колясу, Петро стьобнув коняку, і вони поїхали з подвір'я. Було ще рано, і все ж у полі повисла спека, з-під коліс вибивалась курява й кріпко била в ніздрі.
В місті було ще душніше, і втомлені, розварені постаті ледве ворушились. На головній вулиці повітря було засипане димом куряви, в якій спокійно посувались углиб підводи селян. На майдані курява зводилась у безладний гомін, що, здавалось, намагався пересилити навіть лінощі спеки. Стояв звичайний недільний базар, і пахощі його густо звисали в повітрі, пахощі цибулі й смажених сластьонів, парфумів і дьогтю, помадних цукерок, коломазі й сіна.
Ганна Іванівна, як досвідчена енергійна господиня, здавалось, не зважала ні на спеку, ні на гомін і метушню базару і, ледве пробравшись крізь переплутані вози, під'їхала до кам'яного ряду крамниць. Тут тепер розмістились Соробкоп, Округова споживча спілка, кілька трестів і Комборбез.
Ганна Іванівна залишила колясу на Петра, а сама поволокла Тосю в ряди. Вона бігала з крамниці до крамниці, примудряючись пролізти крізь черги, і всюди швидко, певним оком накинувши, зразу ж вибирала саме те, що їй було потрібне, бігла далі. В кількох місцях вона зовсім несподівано підбила й Тосю набрати на сукні й кофту, і та легко пристала на цю пораду.
Нарешті, вийшовши з крамниці, Ганна Іванівна востаннє перебігла свою записку і, здається, вперше важко, на повні груди передихнула — програму виконано.
Втім, вона не заспокоїлась на цьому і, підійшовши до коляси, звеліла Петрові їхати до кравчихи. Але тепер Тося рішуче запротестувала. Вона і без того страшно стомилася в цім гаморі й метушні і хотіла кудись втекти хоч на годину перепочити. Тим-то вона рішуче зреклася бігати по кравчи-хах, і по недовгім сперечанні обоє погодились, що Ганна
Іванівна перед вечором заїде до Тосиної подружки, куди тепер і збиралась Тося.
Тося обтрусилась, взяла на руку жакета, кивнула Ганні Іванівні й радо вийшла з базару. І що далі вона відходила, то приємніш її обгортав холодок пішоходів на тихих чистеньких вулицях міста.
Тося перейшла через міський сквер, де купка піонерів, збившись у безладні гуртки, чекала, певно, на наказ, щоб вирушити в похід, а тим часом гомоніла жваво й крикливо, і тільки сам барабанщик неспокійно вибивав у барабана, проте на нього ніхто не зважав.
За сквером починалася вже околиця міста, недавно забудована. Тут поодинокі чисті будиночки впурнали в гущу садів, за ними часто йшли великі ділянки левад, з яру віяло холодними струменями повітря, а по другий бік яру поміж обірваних зазубрин лісу мліла червона далечінь, яку прорізав тепер з лунким гуркотом і тривожним свистом потяг.
Тося згадала, що вона вже більше як рік нікуди не виїздила, і їй раптом скортіло сісти в потяг і поїхати до великого міста, щоб там заховатись десь у холодку міської кам'яниці. Так само і в товаришки вона не була більше року, хоч треба сказати, що вони ніколи дуже близько не сходились. Вони були з нею, властиво, тільки на першім курсі, але ця товаришка, Маруся Петренкова, була далеко старша за неї, приймала жваву участь у роботі есерів, ходила в синій з сірим смушком бекеші, з сірою ж шапкою, по-військовому заломленою назад, курила цигарки, носила завжди силу всякої літератури, була неодмінною учасницею всяких мітингів і зборів і мала собі нареченого, низенького добродушного впевненого агронома, що завжди курив люльку. Потім у вирі пізніших літ Маруся зникла і, здається, вдруге вже не поверталась до інституту.
Будинок, де жила Маруся, заходив у глибінь левади, над самий яр, а до нього йшла поміж акаціями і старим сливняком вузенька доріжка. Коли Тося підходила вже до будинку, з-за рогу вискочив рябий, сліпий на одне око й капловухий собака і, кілька разів хрипло гавкнувши, кинувся лащитись. По тому раптом розчинилось вікно, і крізь нього, притримуючи поли капота, визирнула й сама Маруся.
— О, Тосю! Яким це ти побитом?.. Заходь сюди!.. Вона оглянула її, засмикалась неспокійно і потім певніш
додала:
— А то знаєш що? Я краще сама вийду в садок. Винесемо плахту. Там краще. А то в нас такий розгардіяш.
Вона справді незабаром вискочила з плахтою й, розмашисто поцілувавшись, повела Тосю на невеличку галявину під березою й розіслала плахту. Тося озирнулась і помітила якусь на диво яскраву й молоду долину яру, по той бік за підгір'ям залізничну колію й клапоть лісу, що зализиною врізувався над самий яр, а від себе відрізував гострою скибою великий простір щойно розкорчованого поля, де ще самітньо стирчали поодинокі дуби.
— Ну, сідай, будь ласка, та дай подивлюся, яка ти є! — говорила Маруся.— Ти така ж самісінька! І червона, й здорова. І працюєш у любій справі!
— Та що ж, здається, ніщо не змінилось,— засміялась Тося й млосно потяглась.
— Ти молодець, справді,— заздро сказала Маруся.— Ідеш вперед. А мені, знаєш, уже зав'язало,— кінець!
Тося поглянула на неї, зупинилась на її шиї, гостро помітивши, як по-гадючому збрижилась шкіра під волоссям, і подумала прикро: "Старіється". Втім, вона одігнала цю думку й запитала співчутливо:
— А що з тобою сталось?
— Та що ж, як і з усіма: маю бебеку, от і все. Значить, тепер уже мамаша, господиня, дружина. Що хочеш, тільки не громадянка.
— Та тобі так здається.
— Що ж тут здається, коли це правда. Ось побачиш, коли ти придбаєш таке добро, то й тобі світ зав'яжеться.
Тося відчула в цім неприємні нотки гострого роздратування й рішуче заперечила:
— А хіба ж ти не можеш якось улаштуватись, ну, залишати рідним абощо?
— Авжеж. Хто ж його зможе доглянути так, як мати? Та я й не можу довіритись кому б не було. Це неможлива річ.
Тося зачекала хвилину й непевно поспитала:
— А чоловік твій зараз дома?
— Ні, він у Харкові. Йому то що? Має собі посаду, пише якісь книжки з сільськогосподарської економії і не має жодного клопоту.