— То прошу тоді до вітальні, товариство.
На якусь хвилину в їдальні зчинився гармидер: деренчали стільцями, товпились у дверях, дехто став у проході, розмовляючи з сусідом.
Незабаром, однак, усе вгамувалось. Всі гості перейшли до вітальні. Тут знадвору вривалися свіжі подуви нічного вітру, довгі запони важко гойдались, гості розбились на окремі гуртки і в них тепер знову стали обмірковувати незвичні думки професора. Однак до вітальні незабаром зайшла сама господиня і, почувши жваві розмови^ занепокоїлась:
— О, це знову почнуться суперечки? Ні, я так не хочу. Давайте щось інше. Може, хтось поспіває. Хто з вас співає, ну ж бо, признавайтесь!
Вона повела зором по гостях і, спинившись на Савлуганському, звернулась до нього:
— Ви, мабуть, щось нового з Європи привезли?
— О, ні, не маю голосу,— провинливо похилив той голову.
— От вам і маєте! Що ж це ви так? — холодно зауважила господиня і по тому, звернувшись до Горошка, зауважила:
— Кажуть, що ви гарно співаєте. Вибачайте, як вас звати?
— Степан Гнатович.
— Ну, Степане Гнатовичу, проспівайте що-небудь нам! Добре?
— Ну, таке! Як я там співаю! Ні, я не можу, побий мене Бог!
— Та ну, не розказуйте! Звичайно ж, ви співаєте! Ну ж бо, не полінуйтесь! Справді щось проспівайте!
Вона мерщій підійшла до рояля і взяла кілька повних і потужних акордів. Гості мимохіть притихли й заслухались. Горошко ще який час повагався, але підійшов ближче до рояля й, похилившися, став змовлятись. По тому Ганна Іванівна взяла кілька гучних акордів, а вже за хвилину звівся густий баритон, що просив матір, щоб вона його не журила. Спочатку він ішов м'якими оксамитовими перекотами, але далі, дійшовши середини, голос той раптом звівся на диби, гостро, з металевим дзвоном ударив і застогнав у розпачливім благанні. І від того усім стало притьмом моторошно, а сам співак глибоко зітхнув, обірвавши спів, і зніяковіло задивився в ноти, тоді як гості сиділи приголомшено і майже нерухомо.
Тим часом Ганна Іванівна знову вдарила по клавішах рояля, й нові звуки жваво й радісно забились, і всі легко зітхнули, почувши ці нові акорди. Але й цю нову пісню обійняв той гостро-розпачливий, важкий і ніби надтріснутий на верхніх нотах баритон.
І коли Горошко скінчив і цю пісню і взяв ще одну й проспівав з тою самою розпачливою скаргою, всі ясно побачили, що ця туга — то властивість голосу, його тембр. Але дивно, з дальшими піснями туга ця й розпачливість мимоволі опановували всіх і солодко копирсали у глибині серця. Тепер хотілось забитись у затишок і в самоті смакувати той спів. Десь на високій ноті востаннє ніби застряв співак і по тому раптом обірвався і, стрепенувши густим чубом, тьмяно й напружено-злякано поглянув на Савлутинського, а далі, одій-шовши вбік, сів у крісло й запалив цигарку. Але всі сиділи ще заніміло, задумані й зосереджувані в тім гострім болю, що його викликала пісня. І тільки тепер якось усі зразу помітили, що надворі йде ніч, і теплі потайно-зажурені поклики її полинули в кімнату.
Першим схаменувся Савлутинський. Він крадькома поглянув на доглядача, востаннє спинився на тім глибокім проділі, що розрізував двоє важких чорних крил волосся доглядачеві го, і, на мить над чимось замислившись, підійшов до Горошка й тихо поспитав:
— А скажіть, товаришу, ви завжди так співаєте?
Той підвів на нього свій важкий тьмяно-напружений зір і похмуро спитав:
— Еге ж. А хіба що?
— Ну, так же не можна. Слухайте! Ні крихти сонця! Якісь важкі хмари, гостре каміння, щось без просвітку,— сама розпачливість! Звідки це в вас? Наша пісня ясна, лагідна, соковита. В ній багато сонця й радості. А тут же в вас сама скорбота бренить! Так не можна!
— А де ж ви знайдете тої радості?
Професор подивився на нього співчутливо й поспитав тихше:
— Ви, певне, десь зазнали великого розчарування, товаришу?
— Та діло таке — було всього.
— Допекло, значить?
Доглядач тільки махнув рукою й одійшов до іншого гурту, де вже точились свої тихі й цікаві розмови.
Гості розбились на гурти, і в кожнім захоплено-джміляним гудінням і густим смішком ішов гомін. Здавалось, на цей вечір було вже надто і суперечок, і співів, що примушувало всіх сидіти мовчки й напружено слухати. І тепер кожний, ніби зрадівши, поспішав переговорити у своїх дрібних буденних справах.
На жаль, однак, і цю приємну довільність було швидко порушено, бо з їдальні покликали до вечері. Обоє господарів зосереджено й заклопотано порядкували, розміщаючи гостей за столом. Але гості збились попри стінах і чекали, не зважуючись сідати першими. Господар оглянув усіх і жартома розвів руками. По обличчю йому пробігла лукава посмішка, і він, раптом спинившись на Горошкові, що стояв похмуро ліворуч від нього, глузливо скривився і, раптом схопивши мідного підноса з-під самовара, тричі подзвонив у нього і врочисто оповістив:
— Ласкаве товариство! Чергове засідання білої ложі бурякового пуп'янка й вівсяниці оголошується відчиненим! Просимо всіх зайняти місця.
І далі тепліш звернувся до Савлутинського:
— Ну, прошу вас. Починайте, голубе мій!
Професор ґречно вклонився й сів до столу. Слідом за ним посунули й інші. Професор уважно й трохи звисока дивився, як усі сідали, і десь у кутках пухлих губ ледве помітно крилась йому посмішка. Але його перебила Ганна Іванівна, що підійшла до нього з Тосею під руку й сказала:
— А вам дозволите даму?
— Прошу! Дуже радий! Сідайте, будь ласка.
І він велично встав і підсунув стільця. Тося, почервонівши, щось промурмотіла в подяку, але, сівши поруч, поглянула на нього великими блискуче-синіми очима, що, не криючись, зазирали йому, здавалось, у саме серце, сяючи великим щасливим захопленням.
— Ну, це чудесно,— сказав про4Ьесор, уважно оглядаючи свою сусідку і почуваючи, як вона під його зором раптом пройнялась нестримним нервовим тремтінням. Однак вона швидко пересилила себе до такої міри, що спромоглася сказати:
— Бачите! Нас ніби сама доля зводить бути поруч. Професор гостро й спостережливо спинився на ній.
— Особливо коли ми самі тої долі шукаємо.
Тося кинула на нього тривожно-зляканий погляд і збентежено відповіла:
— Ну, що ви. Отакої!