Пізній вечір.
На глибокому небі виблискує кругловидий місяць. Згасла денна метушня. Лише за парком ще шугають машини, скреготять трамваї.
Дракон стоїть у тіні дерев біля самої загорожі. Крізь віття пробиваються промені небесного світла. Десь чиркнула запізніла пташка.
Дракон дивиться на фасад багатоповерхового будинку, що через вулицю навпроти зоопарку. Жовтими очима світяться вікна.
В одному з них на фіранці відбито дві тіні. Вони застигли в поцілунку.
У другому вікні дві тіні розмахують одна перед одною руками. Потім якимись предметами.
У третьому патлаті тіні вигинаються, звиваються в дикому танці. у четвертому тінь хилить щось із пляшки.
У п’ятому тінь схилилась над книжкою.
У шостому тінь-дзига викручується перед дзеркалом.
У сьомому – бабуся коротає безсонну ніч і байдуже дивиться вниз, як пульсує місто.
Драконові уявляється сільське подвір’я. Стіна добротного сарая. А під цією стіною, від землі аж до покрівлі, – скриньки. І в кожній скриньці віконечко, загратоване сіточкою. А за кожною сіткою ворушиться щось живе. За однією кролики білі. За другою – кролики сірі, далі – чорні. За іншим віконечком – нутрії. Там кури до сітчастого віконечка голови підтягують.
Ось дві курки щось між собою не поділили. Одна до одної дзьобом ціляться. Одна одну чублять, аж пір’я сиплеться.
Рипнули хатні двері. Вийшов кругловидий червонощокий хазяїн. Пішов у сарай.
Чубляться у віконечку кури.
Вийшов з хлівця хазяїн з сокирою в руках. Подався до модернізованого курятника…
Стоїть Дракон біля огорожі зоопарку. Дивиться на вікна будинку. Розмахують руками за фіранкою дві тіні.
Пішов Дракон від огорожі. Крок за кроком. Повільно.
Сяє місяць у небесній височині. Поблискують зірки. Гуде за парком місто.
Дракон лежить на траві біля вольєри. Опускаються повіки на його очах. Мережить сон…
Місячний вечір. Луг біля річки покритий серпанком туману. Край берега стоїть Дракон. Дивиться на дзеркальне плесо, на вимережану місячним сяйвом доріжку, на покриті кучерями гущавника кручі протилежного берега.
То тут, то там на плесі хлюпнеться риба, проборознить воду нутрія.
Тонуть у солов’їному витьохкуванні закучерявлені кручі. Десь на тому березі чути пісню. Ніжну, глибоку. Мелодія то наростає, то зникає. Ніби солов’ї хочуть переспівати юнаків та дівчат.
На кручі з’являються два силуети. Він і вона. Над ними – глибінь неба, над ними, мов сторож, кругловидий місяць…
Дрімає в зоопарку біля вольєри Дракон. Знову поринув у сновидіння.
…Безмежний лан пшениці. Зелене море запінилося колоссям, шле хвилю за хвилею ген туди, до горизонту. Дракон, запряжений у двоколку, повільно йде дорогою, що перетинає це море. На двоколці сидить немолодий уже, сивовусий чоловік. Милується безкраїм зеленим морем.
Двоколка зупинилася. Чоловік зійшов. Підійшов до пшеничної стіни, відгорнув пучок колосся, роздивляється. Відпустив тугі стеблини. Підійшов до коня. Поплескав його по шиї. Погладив по лобі. Притулив до шовкової Драконової верхньої губи свої сиві вуса…
Біжить Дракон. Котиться між хвилями зеленого моря двоколка. Багряніє над заходом сонце…
Котиться двоколка польовою дорогою. Повертається з пасовища череда корів. Вгодованих, поважних. Ідуть обважніло, хилитаючи повним вим’ям.
Одна з них, рогата, наче тевтонський рицар, ступає поруч з Драконом. Йде тихо, повагом. Та раптом витягла уперед свою морду і затягла:
– Му-у! Му-у!
Дракон прокинувся. Стріпнув головою.
Пронизливе "a-у! a-у! a-у!" лоскоче слух.
Розплющив очі. Світанок розливався між деревами зоопарку. Поруч з Драконом простора вольєра. Біля загорожі стоїть віслюк і щосили горланить.
Драконові на якусь мить видалося, наче на місці віслюка стоїть корова. І реве.
Дракон струсонув головою. Перед ним стоїть щось подібне до коня, тільки мале, вухасте.
Дракон підвівся на ноги, на всяк випадок відійшов подалі від загорожі…
Квартира Галапочки. Вечір. Робінзон забиває в стіну цвях, чіпляє гравюру. Крузя слідкує, щоб він рівно почепив. Командує:
– Правий куточок трішки вище. Досить!
Робінзон почепив. Відійшов, подивився:
– Криво. У тебе криве око.
Крузя підійшла, стала на його місце:
– Звичайно, тепер криво. Ти ж пересунув.
– Не пересував я. Зробив так, як ти казала. Тепер сама рівняй.
Крузя взяла зі столу газету, хоче постелити її на стілець.
Робінзон зупинив її:
– Цієї газети не чіпай. Там…
– Що там?
– Там хвалять Робінзона Галапочку.
– Серйозно? Де?
Крузя бере газету. Шукає.
Робінзон:
– Головне там підкреслено червоним олівцем. Решту можеш не читати.
– Оце?.. "Отже, можемо без сумніву сказати: цех майстрів пензля поповнився ще одним молодим, але талановитим і оригінальним художником. Це скаже кожен любитель і цінитель мистецтва, побачивши хоча б одну картину Робінзона Галапочки – ’’Молода доярка…" Молодець! – Крузя звела на Робінзона погляд, сповнений поваги і любові. – Ну, давай чіпляти картину. – Стала на стілець. – Дивися.
Робінзон дивиться.
– Стоп! Нормально.
Крузя ступила на підлогу. Стала на те місце, де щойно стояв Робінзон.
– У тебе криве око.
– Що-о? – обурився Робінзон.
– Ану, поглянь.
Робінзон відійшов на місце, де щойно стояла Крузя.
– Справді, криво. Що за чорт! Ніби хтось непомітно пересуває шнурок.
– Домовий.
– Ти не жартуй. Дивися. Бачиш? Ще більше перекособочилося.
– Справді. Що воно за мара?
– А по-моєму, це не мара. По-моєму, це Бурундукін щось робить.
– Бурундукін знає, що ти саме в цю пору картину чіпляєш?
– Ось, – показує Робінзон на молоток. – Стукав я, забиваючи цвях. Це для нього сигнал.
– Дивися, картина справді перекосилася ще більше.
В цю хвилину у вікнах забриніли шибки. Зі стелі посипалися дрібненькі порошинки.
– О ні, це не Бурундукін! – сказав категорично Робінзон. – Це вібрація.
– Яка вібрація?
Робінзон підійшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж. З вулиці вдарило транспортним шумом.
– Тут видолинок, – пояснив Робінзон. – Будинок наш стоїть на пливунах. Автобус чи машина з гори набирає швидкість, щоб вискочити легше на гору. І будинок вібрує… Увімкни телевізор.
Крузя увімкнула. На екрані застрибали криві смуги. Робінзон підійшов, відрегулював, тоді відійшов. За вікном шугонуло кілька машин. Смуги знову застрибали на екрані.