– Бачиш? – показав Робінзон. – А я досі ніяк не міг второпати, що з телевізором. Чого тільки не робив з ним. Навіть кулаком по ньому гамселив.
– Тут справді дуже шумно. Навіть не чути звуку телевізора.
– Ми зачинимо двері на балкон.
Робінзон зачинив двері. Шум трохи поменшав.
– Як ти жив тут п’ять років?
– Звик, і ти звикнеш.
– Кажуть, що до шуму людина не звикає.
– Кажуть багато дечого… Аби любов була. Аби щось прив’язувало.
– Але любов не повинна сидіти в отакому шумі.
Робінзон обняв Крузю:
– А ми не будемо сидіти. Будемо виїжджати на природу. Сядемо на Дракона. Здійснимо кругосвітню подорож…
Крузя посміхнулася:
– Ти спочатку знайди свого Дракона. А тоді… Тоді продай.
– Що-о? Цього не буде ніколи! – категорично відрізав Робінзон. Крутнувся, відійшов від Крузі і сів на дивані.
Крузя підступилась, сіла біля нього. Ласкаво поклала руку на плече:
– Робінзончику, милий, не сердься. Але ти художник, солідна людина… А примхи з отим конем…
– Це не примхи. Я люблю природу. Люблю усе живе. А понад усе – коней. Тим більше, я його врятував від смерті. Та й, кінець кінцем, яке кому до цього діло? Хтось тримає удома мавпу. Хтось тримає тигра, хтось вівчарку. А чому я не можу тримати коня? Чому? Колись навіть великі люди мали коней, виїжджали верхи на прогулянки…
– То було колись. Тепер великі люди виїжджають на прогулянки на "Волгах". У крайньому випадку, на "Жигулях".
– Терпіти не можу машин. Терпіти не можу перегару бензину, шуму. В мене від цього починаються приступи мігрені.
– То, може, в когось починаються приступи мігрені від твого коня?
– Нехай на мого коня не дивляться.
– Якби ти мав свій замок, чи хоча б маєток, чи хоча б віллу за містом, то на нього ніхто не звертав би уваги. А так…
– А так – я людина. Не хочу бути зв’язаним мотуззям міщанським. Комусь подобається "Волга", нехай їздить на "Волзі". Мені подобається кінь.
– Якби ж хоч кінь, а то шкапа…
– Ми також колись будемо шкапами.
Замовк Робінзон. Мовчить Крузя.
На екрані телевізора крупним планом дама:
– Закоханий шимпанзе набагато страшніший, ніж закоханий мужчина. Та нещасливого кохання не буває. Кохання – це подарунок, за який треба воювати. Горці кажуть, що мужчина має право битися у двох випадках: за рідну землю і за кохану…
Робінзон нервово підійшов до телевізора і вимкнув його. Знову мовчання. Порушила його Крузя:
– То що, може, мені йти?
– Воля твоя.
– Колись ти з моєю волею не рахувався. Ти казав:
"Лицар краде свою кохану, садить на коня і везе у свій замок…"
– Тепер кохана хоче позбутися коня, на якому її віз лицар. Починає їй не подобатися "замок". Звідки лицар може знати, що завтра не захочуть позбутися його?
– Ах, ось ти якої думки про мене! А я вважала…
Тоді мені тут робити нічого…
Йде до виходу. Робінзон схоплюється. Заступає Крузі дорогу.
Крузя задоволено осміхається. Проте рветься до дверей.
– Пусти! Я тут не зостануся.
Робінзон хапає її в оберемок, несе до кімнати, кидає на диван. Крузя дригає ногами, кричить:
– Варвар! Садист! Пусти мене!..
…Контора дирекції парку. За столом директор. За своїм столом бухгалтер. Технік також на своєму місці. Ніби з того часу, як ми сюди заглядали, нічого не змінилося.
Директор дивиться у відчинене вікно, підперши рукою кругле підборіддя.
Застигла над журналом мод Ангеліна Соломонівна. Бухгалтер продовжує читати інвентаризаційну відомість.
– Слон, масть сіра. Вік 7-одинадцять років. Штука одна. Бегемот, масть сіра, вік десять років, штука одна. Носоріг дворогий, масть сіра, штука одна, вік п’ятнадцять років. Примітка: один ріг відламаний…
Директор:
– Не розумію вас.
– З одним тільки рогом, Іване Йосиповичу, носоріг. Хай ось скаже Ангеліна Соломонівна.
Ангеліна Соломонівна незворушно розглядає журнал мод. Директор:
– Де подівся другий ріг?
– Не знаю, Іване Йосиповичу.
– Як це "не знаю"? Як це "не знаю"? Ви бухгалтер. Ви робили інвентаризацію. Завтра встанемо вранці і побачимо, що у слона нема хобота, а в тигра шкури…
– Іване Йосиповичу, не побачимо. Бо слон, вибачте за нескромність, без хобота жити не зможе. Для слона хобот – якби ото для нас рот і ніс разом.
Директор встав, нервово пройшовся по кімнаті:
– Я вас питаю, де ще один ріг носорога?
– Бачите, Іване Йосиповичу, я не можу знати. Може, він з кимось коловся і зламав. А може…
– "Може, може". Прийде комісія, гляне, що на голові в носорога один ріг, то нам роги поставлять.
– Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у носорога роги не на голові ростуть…
Директор єхидно зіщулився:
– А що, може, на хвості, Цезаре Калениковичу? Чи на спині?
– На носі, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу. В рідкісних випадках і на спині можуть бути…
Директор скипів:
– Шановний, а ви нахаба! Ви за кого мене вважаєте?! Ми з вами всього-на-всього місяць знайомі, а ви дозволяєте собі такі жарти. Я десять років керував заготконторою. Вісім років був директором м’ясокомбінату. І ви мене вчите, де у носорога роги ростуть?
– Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, не вчу. Я констатую факти.
– "Вибачте за нескромність, вибачте за нескромність"! Ми з вами всього-на-всього місяць працюємо, а ви вже дозволяєте собі констатувати факти. Ось Ангеліна Соломонівна п’ять років просиділа у мене в прийомній, а не дозволяє собі констатувати…
Ангеліна Соломонівна з олімпійським спокоєм підмальовує вуста.
– Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, бухгалтер. Людина точна… – підводиться з-за столу. Підходить до шафи, дістає фотокарточку, показує директорові. – Ось, погляньте. Карточка зроблена тоді, як ми його купували. Ось роги на носі, чи то пак на рилі. Ось один, ось другий…
Директор якусь хвилину ошарашено розглядає знімок. Тоді вже спокійніше:
– Так де ріг у носорога? Га? Я вас питаю. На рилі, а не на спині і не на носі.
– Вибачайте за нескромність, Іване Йосиповичу, я просто неточно висловився. Мав на увазі рило.
Директор перейшов на лагідний тон:
– Ви, Цезаре Калениковичу, бухгалтер. Висловлюватися треба точно. Тим більше що нам з вами ще працювати й працювати.
Відчувши насолоду переможця, він демонстративно заклав руки в кишені брюк, тріумфально пройшовся по кімнаті, зупинився біля відчиненого вікна і додав жартівливо: