Коли ми влаштували житло для наших гостей і поклали їх відпочивати, треба було подумати, чим їх нагодувати. Я зараз же послав П’ятницю до нашої лісової загінки, доручивши привести козеня-однолітка. Ми зарізали його відокремили задню частину і порубали її на дрібні шматки, половина яких пішла на бульйон, а половина — на печеню. Куховарив П’ятниця. Він заправив бульйон ячменем та рисом і, запевняю вас, вийшла чудова поживна страва, Готувався обід коло ліска, за зовнішньою огорожею, бо я ніколи не розкладав огню всередині фортеці. Стіл був накритий у новому наметі. Я обідав разом зі своїми гостями і весь час старався розважати та підбадьорювати їх. П’ятниця був мені за товмача, не тільки коли я розмовляв з його батьком, а навіть з іспанцем, бо той досить пристойно говорив мовою дикунів.
Коли ми пообідали, вірніше, повечеряли, я наказав П’ятниці взяти човен і поїхати по наші рушниці, — через поспіх ми їх покинули на полі бою. Другого дня я послав його поховати убитих, щоб не було смороду, що неодмінно пішов би від них у таку спеку. Я звелів йому також позакопувати жахливі рештки кривавого бенкету, яких залишилось дуже багато, бо й думати не міг, щоб закопати їх самому. Мене занудило б від одного погляду на них. П’ятниця сумлінно виконав усе, що я йому наказав, і постарався знищити всі сліди відвідин дикунів. Коли я згодом прийшов на місце побоїща, то не міг відразу впізнати його. Тільки по деревах, що росли тут біля самого берега, я переконався, що бенкет дикунів відбувся саме тут.
Невдовзі я почав потроху розмовляти з моїми новими підданцями. Насамперед я наказав П’ятниці спитати свого батька, що він гадає про втечу чотирьох дикунів і чи не боїться він, що вони можуть вернутись на острів з цілою юрбою своїх одноплемінників, яких нам не під силу буде подолати. Старий індіанець відповів, що, на його думку, втікачі ніяк не могли вигребти в таку бурю, яка лютувала тієї ночі; що вони напевне всі потонули, а коли й урятувались яким чудом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що, напевне, розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а від грому та блискавки і ніби П’ятниця та я були не двоє озброєних людей, двоє розгніваних духів, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб простий смертний міг вивергати полум’я, говорити* громом і вбивати на далекій відстані, навіть не замахнувшись рукою, як це було в тому випадку. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що відтоді дикуни більше ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплемінників, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь.
Але тоді я цього не знав і тому ніколи не міг позбутися тривоги, щохвилини чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з’явилась навіть сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з ними хоч би й у чистому полі.
Пересвідчившись однак, що дикуни не з’являються, я помалу почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на материк, тим більше, що, як запевняв батько П’ятниці, я, як їхній благодійник, міг сподіватись на гостинну зустріч у його одноплемінників.
Проте після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнайся, що хоч дикуни і справді прийняли до себе сімнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всі ці європейці терплять великі злидні, а іноді навіть змушені голодувати. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, яке спіткало їхній корабель, мій гість сказав, що корабель їхній був іспанський і йшов із Ріо-до: ла-Плати до Гавани, де мав залишити свій вантаж, переважно хутра та срібло, і набрати європейських товарів. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п’ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п’ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, зазнавши протягом кількох днів незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів.
Він сказав мені, що вони мали з собою вогнепальну зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, який вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.
Я спитав іспанця, яка, на його думку, доля чекав їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів.
Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і для цього зібратися тут, на моєму острові. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й наруги над собою, якщо я віддамся в їхні руки. Адже вдячність не належить до числа природжених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов’язаннями, скільки користю. Було б дуже прикро, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їхнім бранцем у Новій Іспанії{63}, звідки ще жоден англієць не вийшов живим, байдуже — потрапив він туди випадково чи з лихої долі. Нехай краще мене з’їдять дикуни, ніж я потраплю в безжальні попівські пазурі і стану перед судом інквізиції. Якби сюди прибули, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук Нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразілії на південь звідси або ж до островів чи іспанських володінь на північ. Але, певна річ, коли за моє добро мені відплатять злом, коли вони обернуть проти мене зброю, яку я сам вкладу в їхні руки, коли вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплемінників, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер.