Проте я з цим примирився і, набравшись терпіння і не звертаючи уваги на якість роботи, копав далі. Коли зерно було посіяне, нічим було заборонувати його. Довелось замість борони тягати по полю величезний важкий сук, що тільки дряпав землю, а не рівняв її.
Поки мій хліб ріс та достигав, я побачив, що мені ще багато чого бракувало. Треба було обгородити ниву, стерегти її, скосити чи зжати врожай, висушити та перевезти його додому, змолотити, перевіяти й сховати зерно. Після того мені ще були потрібні: млин, щоб змолоти зерно, сита, щоб просіяти борошно, сіль та дріжджі, щоб замісити тісто, піч, щоб спекти хліб. І все ж таки, як побачимо далі, я обійшовся без усього цього. Мати хліб було для мене найціннішою нагородою та втіхою. Все це вимагало від мене важкої і впертої праці, але іншого виходу не було. Мій час був розподілений, і я віддавав цій роботі кілька годин щодня. Оскільки я вирішив не витрачати зерна, доки його не набереться більше, в мене залишилось ще шість місяців на те, щоб постаратися винайти та виготовити знаряддя для перероблення зерна на хліб.
Проте спочатку треба було підготувати під засів просторішу ділянку землі, бо тепер у мене було стільки насіння, що я міг засіяти більше ніж акр. Ще раніше я зробив лопату, що забрало в мене цілий тиждень. Нова лопата завдала мені багато прикрощів: вона була важка, і копати нею було вдвоє тяжче. Однак я впорався і з цією роботою й засіяв дві великі рівні ділянки землі, які вибрав якнайближче до мого житла і обгородив частоколом з того дерева, що так швидко приймалось. Я сподівався, що через рік мій частокіл перетвориться на живопліт, який майже не потребуватиме лагодження. Усе разом — оранка землі і спорудження огорожі — відібрало в мене не менше трьох місяців, бо більша частина їх припала па дощову пору, коли я не міг виходити з дому.
В ті дні, коли йшов дощ і мені доводилося сидіти удома, я виконував інші потрібні роботи, а водночас розважався розмовами зі своїм папугою. Невдовзі він знав уже своє ім’я, а згодом навчився досить голосно вимовляти його. "Попка" — було перше слово, яке я почув на цьому острові не від себе, а з чужих уст. Але, певна річ, розмова з Попкою була для мене не роботою, а лише розвагою під час роботи. Як уже сказано, справ у мене було дуже багато. Давно вже я намагався так чи інакше виготовити собі череп’яний посуд, дуже мені потрібний, але я зовсім не знав, як це здійснити. Однак, зважаючи на жаркий клімат, я не мав сумніву, що коли мені пощастить дістати гарної глини, я виліплю горщик, він висохне на сонці і так затвердне, що можна буде брати його в руки .й зберігати в ньому всі припаси, які треба тримати в сухому. І от я вирішив виліпити кілька якомога більших глечиків, щоб зберігати в них зерно, борошно тощо.
Читач, напевне, пожалів би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м’яка і не витримувала власної ваги; скільки інших потріскалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалось на дрібні шматки від першого ж дотику до них як перед сушінням, так і після нього. Одно слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й узявся до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, які аж ніяк не можна було назвати глечиками.
Проте, коли мої посудини добре висохли й затверділи від сонця, я обережно підняв їх одну по одній і поставив кожну в один з величезних кошиків, які я спеціально сплів для них, щоб вони не могли розпастись. У порожняву між посудинами й кошиками я напхав рисової та ячної соломи. Щоб ці посудини не відсиріли, я призначив їх на сухе зерно, а згодом, коли зерно буде змелене, — на борошно.
Хоч великі вироби з глини й вийшли в мене невдалими, проте дрібніший посуд — тарілки, круглі горщики, кухлі, миски тощо — був куди кращий: сонце випалило їх і зробило досить міцними.
Але я все ще не досяг своєї головної мети. Мені потрібний був посуд, що не пропускав би води й витримав би вогонь, а саме цього я не міг добитись. Аж ось одного разу я розклав великий вогонь, щоб засмажити м’ясо. Коли воно було готове, я хотів погасити жаринки й знайшов між ними черепок від розбитого горщика, що випадково потрапив у вогонь. Він став твердий, як камінь, і червоний, як черепиця. Це відкриття приємно здивувало мене, і я сказав собі, що коли черепок так добре затвердів від вогню, то, виходить, так само можна випалити на вогні й цілу посудину.
Це примусило мене замислитись над тим, Як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Я не мав ніякого уявлення про печі для випалювання, якими користуються гонтарі, не вмів поливати посуд свинцем, хоч у мене й знайшлося б для цього трохи свинцю. Поставивши на купу гарячої золи три великі череп’яні горщики й на них три менші, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. В міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки мої горщики прогартувались наскрізь, причому жоден із них не тріснув. У такому розжареному стані я держав їх у вогні годин з п’ять чи шість, як раптом побачив, що один із них почав топитись, хоч і залишився цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшив вогонь, і горщики стали не такими червоними. Я сидів коло них. всю ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже добрі, хоч і не дуже гарні, череп’яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще, в тому числі один политий розтопленим піском.
Ясна річ, що після цієї спроби мені не бракувало вже череп’яного посуду, але мушу признатись, що на вигляд він був не дуже показний. Та це й не дивно, бо я робив його таким самим способом, як діти роблять паски з болота або як ліплять пироги жінки, що не вміють замісити тіста.
Мабуть, жодна людина в світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий череп’яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води і зварити в ньому м’ясо. Усе вийшло якнайкраще. Я зварив собі з шматка козляти дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.