— Глупа коза!
Ось ми вже наблизилися до Кальварії. Здалека видно Оливну гору з костьолом наверха. Червоною бляхою вкрита вежа горить здалека, мов кровавий клин, вбитий від землі в небо. А вся гора вкрита, неначе різнобарвними мурашками, тисячами й тисячами побожних прочан. А далі поза тим чорніється великий карпатський ліс, покриваючи ще вищі гори, і відтам пливе важка, понура хмара, але не може притемнити того блиску, що сяє від святого, відпустового місця.
Ми прибули якраз у пору. Переночувавши в селі недалеко Пацлави, ми рано станули на Кальварії, мали час увесь день обійти всі стації муки господньої, всі каплички, всі доріжки найсвятішої діви, а нарешті висповідатися всі у о. капуцина. Другого дня припадало свято — внебовзяття пресв[ятої] діви — головна відправа в костьолі. Всі приступають до причастя — велика процесія, слухання казань, співи та молитви до самої півночі, — знаєш сама, як то звичайно буває. Але сим разом сталося щось незвичайне, таке, що не забуду, доки буду жити.
Перший день у Кальварії провели ми, як звичайно. Висповідались усі. Ще вечером говорю до пана Броніслава:
— Ну, тепер можете вішатися.
— Таки не дожидати завтрішнього свята? — мовить він.
— Як знаєте. А розгрішення дістали?
— Е, та що, від кс[ьондза]-капуцина дістав, але тамтого другого ні.
— А може, ліпше було би на тамте друге не лакомитися?
А він б’ється в груди жартуючи та говорить:
— Меа culpa! Меа culpa!* Борюся з покусою, та покуса сильна.
— Моліться, — кажу я.
— Молюсь, — говорить він, — але, мабуть, моя молитва неприємна пану богу, бо все обертаюся не туди лицем, куди би слід.
Отак ми собі балакаємо, йдучи гуртом на свою кватиру. Ночувати мали ми в бараках коло св. Рафаїла; два ксьондзи визначували там місця, мали пильнувати порядку та збирати добровільні датки. Вже геть стемнілося. Над Кальварією стояла чорна хмара, від лісів тягло холодом, тілько від костьолу та від капличок за нами било золотистими пасмами світло, розсипаючись широко по темнім тлі, немов розмикана золота вовна по сірім сукні.
А втім, нараз у сумерку залунали якісь голоси. Нам назустріч гостинцем бігли якісь темні постаті і кричали. Зразу не чути було, що вони кричали, але чути було страх, що летів з їх уст і розбігався по долині, чіплявся придорожних дерев, котився знизу на гори і темною хмарою зависав над Кальварією. А темні постаті бігли, надбігали ближче, все ближче, а з їх уст виразно, чимраз виразніше виривалися тривожні окрики:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
Ми всі задеревіли на гостинці. Се прокляте слово стілько разів лякало нас сього року! В запусти воно отруїло нам усі забави; в часі великого посту воно наповняло нас жахом; оповідання про кроваві вчинки тих людей мучили нас наяві і в сні, мов невідступні оси. А тепер, коли, здавалося, все вже вспокоїлося, коли під вагою божої кари весь край окрився жалобою і всі людські злочини лежали безсильні, мов присипані попелом, тепер нараз знов отсей окрик! Що се значить? Чи знов повстання? Чи знов кроваві запусти? І якраз тут, на святому місці? І з якої причини? Чи зголодніла чорнява шукає рабунку? Ми стояли мов у пропасниці. Не було кому вияснити нам, успокоїти нас. А гостинцем поуз нас бігли щораз нові, смертельно перелякані постаті, і довгим ланцюгом тяглися тривожні окрики:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
— Відки йдуть? Куди йдуть? Чого хочуть? — сипалися безладні, прудкі запитання. Та ніхто не відповідав на них. Тривога, мов огонь по соломі, бігла до перелюдненої Кальварії, де ще в костьолі і в каплицях горіло світло, гомоніли набожні співи та гуділи дзвони на дзвіницях. І нараз, мов у відповідь на ті тривожні окрики, ревнули з усіх закутків, з усіх доріжок найсвятішої матері, з усіх стацій Христової муки, з усіх капличок та святих місць скажені верески, пискоти, стогнання та ревіння.
— Різуни! Різуни! Різуни! Рятуйтеся, хто може!
Ніколи, як жию, я не чула ще такого вереску, не бачила такої страшенної картини переполоху. Подумай собі: двадцять, а може й тридцять тисяч народу, розсипаного по цілій горі, по долинах, по стежках та закутинах, — усе те, нараз верещить, мечеться, зривається кудись утікати, б’ється одно об одне, мішається, блудить у вечірній сутіні шукає одно одного і губить одно одного. Крик, і замішанина, й сутінь збільшують переляк. Ніхто не знає, відки грозить небезпека, куди тікати і де ховатися. Жінки мліють, інші вищать, падуть на землю; найвідважніші тратять голову. В загальній сутолоці нічого не видно, нікого не пізнаєш. Світло гасне, дзвони ревуть і, немов розбурхана вихром величезна пожежа, бухає по Кальварійській горі хвиля за хвилею скажений, масовий вереск:
— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!
Що діялося з нами в ту пору, не можу тобі сказати. Перед моїми очима все закрутилося якимось шаленим танцем. Немов ціла Оливна гора з усіма тисячами переляканого народу зірвалася зі своєї посади і кинулась утікати, бігти кудись. Хтось крикнув: "Рятуймося" — і ми всі безтямно заверещали: "Рятуймося!" Залопотіли важкі кроки. "До лісу!" — гукнув чийсь голос, і вся наша компанія, мов стадо сполошених овець, пустилася бігти вниз по стернях, по невижатих нивках вівса, по загонах картоплі вниз, потім догори, на супротилежний горб, якого горішня часть була покрита старим смерековим лісом. Тямлю, як ми падали по дорозі і зараз зривалися, биті безтямним страхом, як старий Вінцентій хрипів і кричав: "Помалу! Помалу!", а пані Гжехоткова пищала раз у раз: "О Єзу! О Єзу!" Тямлю, як Юльця, біжучи обік мене, впала і покотилася з досить стрімкого берега вдолину і як пан Броніслав скочив за нею, підняв її і взяв на руки, — але я не ждала, побігла далі, і все щезло з-перед моїх очей. Як і коли ми добігли до лісу, сього не тямлю.
Проймаючий холод — се було перше почуття, коли я знов отямилась. Я глипнула довкола, — скрізь темно. Мацнула рукою — підо мною якесь ріщя, листя, трава. Мацнула дальше — рапава кора якогось грубого дерева. Аж тепер я пригадала собі, що я в лісі. І разом з тим у моїй голові воскресли спомини цілого того пекольного переполоху, що загнав мене разом з іншими в ліс. Де я? Що зо мною? Що сталось з іншими? Я напружила слух: чути довкола якісь шелести, щось немов тихі шепти, час від часу тихі стогнання та охання. Ах, боже, тобі слава! Значить, я не сама в лісі! Я підвелась, сіла, і тут же в тямряві мої очі побачили ясну точку. Придивляюся ближче і бачу: в видолинку, яких двадцять кроків від мене, якісь дві чорні постаті, припавши напочіпки до землі, роздувають невеличкий огник із сухого листя та дрібних сухих гілляк. Перша моя думка була: різуни! Але ні! Придивляюся ближче, а се наш поштивий пан Вінцентій щосили дує на огник, а пані Гжехоткова ламає гіллячки та підкладає в полум’я.