Я гадав було про те чи не кинути монетку, щоб вирішити куди краще йти – на виставку динозаврів у музеї природної історії, чи на вечірку до Боттвайля, але цікавість подолала; надто вже мене розбирало – чи домоглася чогось Марго з допомогою мого весільного дозволу, і як сприйняли свіжу новину службовці боттвайльської контори. Взагалі стосунки у їхній конторі були досить цікаві. Черрі Квон, схоже, вважалася дрібною сошкою, бо вона виконувала головним чином роль секретарші, але я не раз помічав, як її чорні очі метали блискавки в Марго Дікі, повні бажання спопелити суперницю на місці. Сама Марго мала заманювати перспективних клієнтів в тенета, а вже Боттвайлю лишалося тільки остаточно запудрити їм мізки, тоді як Альфред Кірнан слідкував за тим, щоб клієнт розписався під замовленням до того, як отямиться.
Втім, це я окреслив лише в найзагальніших рисах. Виконував замовлення в майстерні Еміль Хетч, під пильним наглядом Боттвайля. Фінансову підтримку здійснювала місіс Перрі Портер Джером. Марго сказала, що місіс Джером теж буде присутня на вечірці, причім прийде не сама, а з сином на ім'я Лео, котрого я ніколи раніше не бачив. За словами Марго, Лео не був пов'язаний ні з бізнесом Боттвайля, ні з будь-яким іншим бізнесом, а посвятив левову частку свого часу і завзяття двом заняттям: старався виманити у матері побільше доларів на розваги, і не давав Боттвайлю витягувати із місіс Джером надто багато грошей.
Словом, клубок живих двоногих, котрі брикалися, кусалися, дряпалися і плели тенета інтриг, обіцяв більше потіхи, ніж споглядання вимерлих динозаврів. Тож, зваживши усі "за" і "проти", я сів у таксі і покотив до Східних Шестидесятих вулиць.
На першому поверсі чотириповерхового будинку, де раніше були величезні житлові апартаменти, тепер містився салон краси. Другий поверх займала контора фірми по торгівлі нерухомістю. На третьому поверсі Боттвайль влаштував свою майстерню, а на четвертому – студію.
Увійшовши до вестибюля, я викликав ліфт, піднявся на останній поверх, відчинив двері ліфта і опинився у світі створеної з допомогою золоченої фольги пишної розкоші – пишноти, яку мені вперше пощастило бачити кілька місяців тому, коли Боттвайль найняв Вульфа, щоб розшукати викрадача кількох рідкісних гобеленів. Видовище ошелешувало: меблі, філенки, рамки – все променіло золотом, з котрим гармоніювали килими, драпіровки і картини в стилі модерн. Чудовий був би притулок для сліпого мільйонера.
– Арчі! – почувся голос. – Ходи до нас і допоможи дегустувати!
Марго Дікі вже мене помітила. В дальньому кутку містився роззолочений бар зі стойкою довжиною футів у вісім, за котрою на золоченому ж високому табуреті примостилася Марго. Поруч з нею на таких же табуретах сиділи Черрі Квон і Альфред Кірнан, а за стойкою виряджений Санта Клаус розливав по келихах шампанське. Незважаючи на ультрасучасне заняття, вдягнений він був по старинці – традиційний пишний і яскравий костюм, борода, маска, тощо; хіба що рука, яка тримала пляшку шампанського, була затягнута в білу рукавичку. Тонучи по щиколотки в килимі, я припустив, що білі рукавички – атрибут боттвайльської елегантності; лише пізніше я усвідомив, наскільки помилявся.
Мені прокричали різдвяні вітання, а Санта Клаус наповнив ще один келих пінним напоєм. Дивно, але бокал не був обклеєний золоченою фольгою. Забракло, мабуть. Я був радий, що прийшов. Коли потягуєш шампанське, сидячи між блондинкою і брюнеткою, мимоволі починаєш сам собі заздрити і проймаєшся почуттям поваги до власної персони. Блондинка і брюнетка були прекрасними взірцями жіночої породи – висока, струнка Марго з округлими формами, спокійна і розслаблена, – а також крихітна, з розкосими чорними очима Черрі Квон, котра, стоячи, ледве досягала мені до ключиці, – завмерла на табуреті в напруженій позі з прямою, як дошка, спиною.
Мені подумалось, що Черрі варта уваги не тільки, як статуетка, хоч вона і стала б прикрасою будь-якого інтер'єру, але і як можливе джерело, яке проливає нове світло на людські стосунки. Марго розповіла мені, що батько Черрі – напівкитаєць і напівіндус ( не плутайте з американськими індіанцями), а мати —— голандка.
Я висловив припущення, що прийшов зарано, проте Альфред Кірнан запевнив, що ні, мовляв, решта вже тут і ось-ось приєднаються. Він додав, що моя поява стала для нього приємним сюрпризом, тому що у них тут просто маленьке сімейне торжество і він не знав, що запросили ще когось. Кірнан, який займав посаду управителя справами, точив на мене зуб за маленьку вольність, котру я дозволив собі, полюючи за гобеленами, але ірландці славні тим, що на різдвяних вечірках люблять всіх оточуючих без розбору. До того ж мені здалося, що він справді радий моєму приходу, тож я вважав своїм обов'язком і самому виразити радість.
Марго сказала, що це вона мене запросила, і Кірнан, погладивши її по плечу, зауважив, що вона молодець, в протилежному випадку він покликав би мене сам. Приблизно мого віку, і не поступаючий мені в красі та шляхетності, Кірнан, не моргнувши оком, погладив би по плечу англійську королеву чи дружину президента.
Він заявив, що треба продовжити дегустацію, і обернувся до бармена:
– Містер Клаус, ми хочемо тепер спробувати "Вдову Кліко".
І звернувся до нас:
– Цілком у дусі Курта забезпечувати таку розмаїтість. Наш Курт ні в чому не терпить монотонності.
І знову – бармену:
– Можна, я звертатимусь до вас за ім'ям – просто Санті?
– Розуміється, сер, – пропищав з-під маски Санта Клауса тонюсінький фальцет, зовсім не відповідний поважним розмірам бармена.
І тут розчахнулися двері зліва, і зайшли двоє чоловіків. Одного з них, Еміля Хетча, мені вже доводилося раніше бачити. Коли Боттвайль оповідав нам історію про викрадення гобеленів, він сказав, що Марго Дікі – його очі і вуха, Черрі Квон – руки, а ось Еміль Хетч – домашній чаклун.
Познайомившись з Хетчем, я невдовзі переконався, що той не тільки скидався на чаклуна, але і всіляко старався не виходити з його ролі.
Росточком з Черрі Квон, хирлявий, миршавий і на додачу кособокий – чи то ліве плече у нього завалилося донизу, чи то праве здійнялося – я не питав; фізіономія завжди квасна, голос понурий, а смак просто огидний.