Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.
"Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам довідатися, для чого ви тут." – Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. – "Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися."
"Жодних пропозицій від вас я не прийму." – Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. – "І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення."
"Яке зникнення?" – товариш Манасенко знову люб'язно заусміхався. – "Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібний живий, здоровий, і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібний ви нам."
"І для чого ж?" – самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.
"Для великої справи. Для такої великої справи, що ви й сам нею потім пишатиметеся." – Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. – "А що стосовно можливості вашого зникнення... Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б... У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірване. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях – на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому, прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у "Білому сонці пустелі", пам'ятаєте?.." – Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. – "Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього російського народу."
"І які вони, ці ваші види?" – Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівенських соціал-демократів... Хоча, ні, остання версія цілком невірогідна – швидше б самі західнорівенські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у східний сектор. Тоді – чого ж вони можуть хотіти?
"А хочемо ми від вас зовсім небагато..." – голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. – "Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто."
"Що значить – "відкрити"?" – Шлойма не розумів, хоча десь, за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.
"А те й значить. Відкрити місто, об'єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною всі свої важливі справи, клопоти й турботи..." – у голосі першого секретаря з'явився пафос диктора державного радіомовлення. – "Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірване."
"Тобто?" – Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.
"Не прикидайтесь, письменнику Ецірване. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше – на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, – нам відомі й такі категорії! – так ось, на рівні підсвідомості ви сам хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?"
"Ні!" – Ецірван вирішив бути твердим і незламним. – "Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму."
"Воно – не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний письменнику Ецірване!" – пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.
"Спільне у нас тільки небо й повітря." – письменник Ецірван не здавав позицій. – "А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною."
"Гівно у нас спільне!" – загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. – "Гівно, або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з'ясував у лікарів. Отож, в нашого міста, чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому не сумнівалися!"
"Ну, припустимо. Але яке це має відношення до..."
"Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А – вами. Тобто ні, ними. І тому нам потрібна ваша допомога." – товариш Манасенко нервово схилився у кріслі на столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув ("Нормально це робити перед, а не після вживанням алкоголю." – відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову – "Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем'єра, чи не так?"
"Чи не так..." – підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. – "Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами."