З-за останньої парти підвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрі з малиновими рукавами, взяла під пахву шкіряну течку і попрямувала до дерев'яної кафедри-трибуни у кутку. Зустрівшися зі Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помітно кивнув своєю масивною головою, наче привітався, а може й ні.
Зубчук делікатно узяв Шлойму за лікоть і легенько потягнув до передньої парти, яка залишалася порожньою в той час, коли всі інші парти пообсідали письменники. Уся аудиторія, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попідтягав рукава светра і розщіпнув на комірі сорочки верхнього ґудзика:
"Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.." – Чмонь вочевидь шукав точку опору, відштовхнувшися від якої він міг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – "І водночас про Шевченка говорити можна безкінечно! Бо він – це той моноліт! На якому! Стоїть і стоятиме! Українська ! Література!"
Шлойма потрохи починав розуміти, чому він ніколи не розумів творів Чмоня, коли вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних київських часописах – "Києві", "Вітчизні" й нещодавно знову відродженому "Радянському літературознавстві" вже під назвою "Українське соціалістичне літературознавство". Тим часом професор Чмонь дедалі ширше розкручував над головами присутніх письменників обласного центру спіраль порожнечі свого виступу.
"Шевченко – він же всеосяжний! Він охопив усе!.. І саме тому! Саме тому наші ідеологічні супротивники..." – Чмонь кинув погляда на Шлойму, погляда гострого й короткого, ніби давньоримський дротик-фашіо. – "...всілякі там Грабовичі, а також їхні доморощені підспівувачі, на кшталт Оксани Забужко... дозволяють собі інтерпретувати творчість Великого Кобзаря, як їм заманеться. Доходять до... Самі знаєте, до чого доходять ці так звані дослідники!.. Я вам з усією відповідальністю заявляю, усім тут присутнім, що якби... якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечій у Каневі..." – Чмонь молитовно звів очі д'горі й завмер. Шлойма скосив очі на Зубчука, що сидів праворуч. Той благоговійно і заворожено намагався відшукати на стелі ту саму точку, в яку дивився зараз київський професор.
"...він одразу ж добряче нам'яв би вуха цим самозваним дослідникам!" – голос Чмоня тверд і вищав (з наголосом у слові "вищав" на обох складах), – "а декому він стягнув би штани й добряче відходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!!" Чмонь аж тіпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т.Г.Шевченко самозванних дослідників своєї творчості.
"Якої біди я тут сиджу?" – майже з розпачем, різко й зненацька подумав Шлойма. – "Надворі такий чудовий осінній день, може, один з останніх погожих днів у році. Міг би пройтися містом, парком, у якому не був уже стільки літ." Бажання було настільки непереборним, що він аж смикнувся звестися з-за столу і лише спійманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев'яного стільчика.
Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, підвів голову, наче хотів ухопити якнайбільше повітря у свої широкі груди – й раптом, коротко кашлянувши, захрипів і почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницької аудиторії. Зубчук і ще хтось із письменників після миті-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики "води!", "води!" – а води, як назло, ніде не знаходилося, хтось вибіг у коридор, хтось іще підставляв стільця під обважніле професорове тіло, – і тут Шлойма цілком несподівано для себе самого підвівся й не особливо навіть криючись, вийшов за межі холу, не до дверей, а в протилежний бік, у глибину будівлі. Широкий коридор з вікнами праворуч і дверима по лівому боці тягнувся у глибину Дому ідейної роботи. Останні двері в кінці коридора мали на собі літеру "М", набиту під трафарет. Шлойма прослизнув досередини і роззирнувся. Вікно було одне, на протилежній від дверей стіні, височенько над двома пісуарами. Аби лиш ніхто сюди не зайшов – і можна спробувати...
Раптом в одній з кабінок чмихнув двічі чи тричі зливний бачок, дзеленькнула пряжка на паскові й за мить з кабінки виринула квадратноплеча постать Самчука. Підійшовши до крана, він тицьнув долоні під тоненьку цівку води й зиркнувши через плече на письменника Ецірвана, котрий укляк над пісуаром, запитав з усмішкою в голосі:
"Що, Шлойма Васильович? Підсадити?"
І рвійно обтріпучи долоні, швидко вийшов з туалету, притримавши двері, щоб не хряпнули.
І що ви цим хотіли сказати? Що за підколки такі? До чого вони? Шлойма відпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зіпера на штанях (Хоч би не забути, що ривків "туди-сюди" має бути парна кількість, бо ходитимеш потім з душею, відкритою всім незгодам світу), прислухався. У коридорі панувала цілковита тиша. Ось цього вони від мене зараз точно не чекають!..
Обтічні боки порцелянової туалетної посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою відштовхнутися від підлоги, вікно виявилось навіть на шпінгалет не зачиненим – легко відійшла убік квадратна рама зі склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту – й ось ти вже по той бік, зістрибуєш у траву на схилі, сорокалітній мудацюго, знаний рівенський письменнику, що ти собі думаєш, ніби хлопчак з уроків, утікаєш з такого важливого заходу, який тут неодмінно назвали б міроприємством. Нехай собі, нехай вже якось там без мене, відвик уже від таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розім'яти.
За спиною Дому ідейної роботи круто здіймався угору пагорб з тополями потойбіч вершини. Коли ця споруда будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий єврейський цвинтар. Навіть у протилежному кутку міста, на Московській (тепер Степана Бандери, хоча ні, зараз, тут, по цей бік стіни знову на Московській), де минало твоє дитинство, між однолітків переказувалось, ніби пацани з п'ятої школи у футбол черепами грають на цьому будівельному майданчику.
Але щоб зостатись непоміченим, зараз найкраще буде піти саме тут, угору, по схилу.