Чалапаючи вулицею, Фрузя бігала очима по всіх закутинах, заглядала в отворені двері шинків, у знайомі кошари, але Івана не було ніде. На закруті, недалеко гостиниці Кирницького, що була головним осередком робітницького життя і нічних гулянок, вона здибала Ганку. Се була дівчина з того самого села, що Фрузя й Іван. Здорова, червонолиця, з витріщеними очима і грубими губами, вона була правдивим силачем супроти худої, помарнілої Фрузі. Несучи на коромислі коновки з водою, вона твердо ступала по розмоклій глині босими, червоними ногами. Її чорні коси були обвиті довкола голови, а чорні, блискучі очі сміялися здоров’ям і силою, котрої, видно, ніколи не підгризав черв’як ніякої внутрішньої гризоти. Се була одна з тих грубих натур, у котрих душі не доколупаєшся. Хоч у бідності і в тяжкій праці, вони не знають властиво біди, не знають того горя, яке пливе з несповнених бажань, з незаспокоеного чуття, з незгоди між волею і силою. Вони, здається, сотворені для тяжкої праці, як віл до ярма; їх горе починається аж тоді, коли не стане їх звичайно залізного здоров’я.
Фрузя ще здавна не любила Ганки, а тепер, коли бачила, як Іван при ній робиться веселим, жартує, танцює з нею, вона ненавиділа її з цілого серця. Вчорашні Іванові слова, що Ганка сама тягається за ним, мов окріп, заклекотіли в її серці.
— Слухай ти, Ганко,— сказала вона, не вітаючися і підходячи близько до неї.
— А чого тобі від мене треба?
— Ти у Кирницького на службі?
— А так, уже четвертий день.
— А був там мій Іван учора?
— Твій Іван? Який твій Іван? — з наругою промовила Ганка.
— Сама знаєш, який! — мовила Фрузя, душачи в собі злість.
— Такий він твій, як і мій. Навіть мій більше, бо тебе не хоче й на очі бачити, а зо мною йому весело.
— Брешеш, помийнице! — крикнула Фрузя. — Брешеш, брешеш! Не смій мені волочитися за ним! Він сам казав, що ти за ним волочишся. Слухай, коли я тебе ще раз побачу з ним, то тобі очі видру.
— Дрися по стінах, ти, опудало! Чого ти мене чіпаєшся?
— Не смій! Не смій! — кричала Фрузя, ледве дишучи. — Не смій мені баламутити його!
— Отже ж посмію, і що мені зробиш? І вчора я була з ним, і сьогодні буду, і коли мені схочеться, то буду. А ти хоч трісни зо злості, то мені байдуже.
Фрузя, не тямлячи сама себе, кинулася на Ганку з кулаками, але ся лиш раз замахнула коновкою і обілляла її цілим валом води.
Зареготалися ріпники, що купою стояли на вулиці і слухали сеї голосної розмови двох супірниць.
— Добре, Ганко! Скупай її! Нехай не буде така гаряча! — кричали одні.
— Ану, Фрузько, хап її за коси! Як вона тобі сміє парубка відбивати? — піддратовували другі.
Фрузя сама себе не тямила зо встиду і спересердя. Вона була вся мокра і тряслася з холоду, але, проте, пересердя взяло верх. Вона кинулася на Ганку і, вхопивши її за коси, почала торгати і бити. Ганка, все ще держачи коромисло з коновками на плечах, хвилю була безпомічна, не знала, чи держати коромисло, чи боронитися. Та швидко надумалася, пустила коромисло і вільною рукою вдарила Фрузю в груди так сильно, що ся відразу звалилася з ніг і пустила її коси.
— Га-га-га! — реготалися ріпники. — От дівка, як жовняр! Отак її!
— Іване,— кричали інші на Івана, що власне йшов із шинку. — А ходи-но сюди! Побачиш комедію.
— Та що там? — мовив Іван.
— Ходи, тут дві дівчині із-за тебе мало собі віку не вкоротять. Ходи, хоч подивися! Ото щасливий парубок, що дівки за него б’ються.
Іван наблизився і зараз порозумів, що діється.
— Ганко,— мовив він грізно,— що ти робиш?
— Ади,— закричала Ганка. — Отсе опудало чогось мене чіпається. На дорозі мене перейшла та й публі́ку з мене робить.
Фрузя, ледве дихаючи, піднялася з землі. У неї боліло в грудях, дух запирало.
— Іване,— промовила вона.
— А йди собі до дідька,— буркнув Іван. — Чого ти лізеш до мене, ще й на вулиці публі́ку виробляєш? От іди та переберися, ади, ти вся мокра.
— Се я її хлюпнула, щоб їй залляти оту широку хавку, — насміхалася Ганка. — Нехай на другий раз знає, як мене зачіпати.
І, вхопивши коновки на коромисло, вона побігла геть. Так само Іван, плюнувши спересердя, відвернувся і пішов разом з іншими ріпниками до своєї роботи. Фрузя лишилася сама. Вона вся тремтіла, чула себе безсильною, нещасною, самою на всім світі. Пощо їй жити? Адже тепер їй усе ясно, тепер нема ніякого сумніву, ніякої надії. Не знаючи, як і коли, вона зайшла до своєї кватири, скинула з себе мокру одіж, передяглася, але замість іти на роботу лягла на своїм тапчані і лежала, злегка стогнучи. В будинку не було нікого. Вона чула страшенний біль голови, страшенну втому в цілім тілі. Її палила спрага, вона ледво-не-ледво зволіклася з постелі, принесла собі води, напилася, обвила голову мокрим рушником. Лягла потім і заснула.
IV
Вечором того дня Іван вступив до Кирницького на склянку пива. Ганка поставила перед ним замовлене пиво і пішла, не кажучи й слова. Іван також не зважав на неї і, п’ючи пиво, звільна сидів і не то дрімав, не то думав щось. Ганка кілька разів проходила поуз нього, зиркала спідлоба, видно було, що хотіла би зачепити його, але не зачіпала. Аж коли Іван замовив другу склянку, вона, ставлячи її на столі, промовила їдко, знехотя:
— Ну, а де ж твоя тота?
— Яка тота?
— Ну, твоя наречена?
— Моя наречена? Не маю ніякої.
— Говори, бреши! А Фрузька що? Вона поводиться вже не як наречена, а як твоя жінка. "Не смій мені мойого Івана баламутити!"
— Ха-ха-ха! — засміявся Іван, але силувано, як то кажуть, на кутні зуби.
— Скажи їй,— говорила Ганка швидко І гнівно,— нехай мене не зачіпає. Я не її помийниця! Я не її підвладна. А як мене ще раз зачепить, то я не буду дивитися на її пісну фігуру, але розпосочу, зуби виб’ю, нехай знає! Розумієш?
— Та відчепися ти від мене! — мовив Іван. — Говори їй сама, що їй маєш сказати. Се між вами рахунок, а мені дайте чисту годину.
Ганка відійшла. Іван сидів і пив пиво. Та ось до шинку прийшла ціла ватага ріпників. Побачивши Івана, вони почали жартувати з нього:
— А! Іване! Чуємо, що покидаєш Борислав.
— Я? Ані мені сниться.
— Що женишся з Фрузею і йдеш на її отцезію.
— Чи ви подуріли?
— Та ти сам, видно, вдурів, коли хочеш вільне бориславське життя проміняти на життя вола в ярмі.