— Ай-ай! — скрикнув Мендель.
— Щоби я так жив! Уже нікому й не кажу нічого. Прийдеться самому заплатити за линву, та й по всьому.
Мендель цмокав і охав, показуючи Хаїмові своє співчуття. Коли зайшли до Борислава, він умисне пішов з Хаїмом до магазина, щоб оглянути перепалену вітріолем линву. Він довго придивлявся їй, цмокав і крутив головою, а коли Хаїм десь відвернувся, він у маленьку фляшечку взяв собі з бутлі пару крапель вітріолю — небагато, от так з наперсток. Хаїм не бачив сього. Вони вийшли з магазина. Хаїм замкнув двері на колодку, і оба приятелі, побажавши собі щасливого шабасу, розійшлися.
XIV
Минуло ще пару місяців. На світі довкола Борислава вже почалися жнива. Стояла літня спека. Іван жив весь час мов у гарячці. З кождим днем йому робилося тяжче в Бориславі. Земля горіла під ним. Його душило щось, перло, гнало геть із Борислава. Він ні про що не думав, тільки про те, щоб якнайшвидше вирватися відтам. Думка, що йому треба ще працювати в ямах до осені або й до зими, щоб виплатити жидові всі гроші, наповняла його якимсь диким страхом. "Ні, я не витримаю!" — повторяв він не раз і числив дні і години. У нього було вже зложених нових двісті ринських; вони лежали у касієра, і він думав на Іллі взяти їх і навідатися "додому" та віддати їх жидові. Але чим ближче було до Іллі, тим частіше він зупинявся на іншій думці, хапався за неї, мов потопаючий за колоду. "Сто ринських уже заплачено,— думав він. — Двісті заплачу тепер — і покину Борислав. Піду і не вернуся більше сюди. Четверту сотку на сплату жидові як-небудь зароблю або визичу, а тут не буду довше!" Ся думка, зразу далека мрія, приймала в його душі чимраз виразніші форми. Він закидав на різні боки: "Оженюся. Вже аби з якою бідною, то сотку віна буде мати. А може, ще й грунту дещо дістану". Іншим разом він думав купити пару коней і пуститися на фірманку, або наймитися в дворі, або йти до камерального лісу рубати дерево. Де-будь і як-будь, аби тільки заробити гроші, сплатити решту жидові і стати господарем — хоч бідним, хоч остатнім, а все-таки своїм господарем, у своїй хаті, на своїй п’яді землі! Іван нікому не звірювався зі своїми думками. Тільки за тиждень перед Іллею він вечором мовив касієрові:
— Слухайте, Мендель, будете могли мені за тиждень виплатити всі мої гроші?
— Чому ні? — мовив Мендель. — А що, хочете вислати?
— Ні, хочу на Іллі піти сам.
— Чого вам ходити самому? Можна вислати.
— Якось тягне побачити своє село. Не знаю, може й зовсім лишуся там.
— Як-то, хочете покинути нас?
— Хотів би, та не знаю... Якби там де трафився який заробок, щоби сплатити тамтому жидові...
— Ну, як собі знаєте,— мовив Мендель, перериваючи сю розмову. — Я вам гроші виплачу в п’ятницю. Коли вашого Іллі?
— В неділю.
— Ну, то й добре. В суботу можете собі йти по роботі.
На тім і стало. Більше розмови між Іваном і Мендлем про сю справу не було.
XV
В п’ятницю вечором Іван мав робити нічну шахту. Се мала бути його остатня гостина під землею, в царстві замороки. У нього було легко, радісно на душі, але один несподіваний випадок мусив попсувати його радість.
Він власне йшов до кошари, випивши кватирку горілки і закусуючи булкою, коли до нього наблизилася баба Орина, та сама, що колись перша принесла йому відомість про те, що нема Фрузі. Вона йшла якось немов скрадаючися, а коли Іван не пізнав її, вона ззаду простягла свою суху, чорну руку і вхопила його за плече.
— Агій, а то що! — стрепенувся Іван, що йшов у задумі і тепер прокинувся з неї, мов зо сну. Озирнувшися, він побачив проти себе страшне, жовте, поморщене бабине лице, що якось холодно всміхалося до нього, широко розтягнувши сині уста і вишкіривши беззубі ясна. Іван перехрестився. Його перша, мимовільна думка була: "Се смерть заглядає мені в очі". І його проняла холодна забобонна тривога.
— О, ти хрестишся! — обрушилася баба, і з її лиця щез усміх, а натомість на ньому завис якийсь понурий, гнівний вираз. — Що ж то, я мара яка, чи що? Нехрещена душа, чи що? Ну, дивіться на него! Хреститься, мов від злого! Немов ніколи й не бачив мене!
Іван пізнав бабу і почав перепрошати її.
— Та, вибачайте, бабо! Я не пізнав вас. Іду такий задуманий, а тут ви нараз... Та й аби-сте хоч слово сказали...
— Ага! А видиш! А щоб самому на бабу оком скинути, та вклонитися, та бабі порцію горівки купити,— де тобі! Най баба здихає, як сама не має за що купити собі.
— Ну-ну, та ще не здихаєте! — всміхнувшися, мовив Іван. — Ну, але ви, здається, мали якесь діло до мене?
— Та маю, небоже, маю! Та й не діло, а так... Або я знаю, як тобі се сказати. Але міркую собі, ти з одного села з нею, то, може, тобі буде найліпше знати се.
— З одного села з ким?
— Та з Ганкою. Знаєш, я у Ганки ночую. А тепер вона й зовсім розхорувалася, то вже й днюю, й ночую коло неї.
— Розхорувалася? Що ж їй таке?
— Або я знаю, синочку. Я гадала зразу, чи то не яка жіноча слабість, але ж бо ні. То щось інше. Я й сама не знаю, що то таке, якесь покаяніє.
— Що за покаяніє? Кричить по ночах?
— Е, тепер уже кричить не тілько по ночах, але і вдень. Скоро тілько троха засне, щось таке їй привиджується, як не верескне, аж крізь уха прохапується. І зараз зривається з постелі, десь-кудись біжить, утікає, аж по стінах дереться. Я вже гадала, що то нечистий — дух святий при нас — приступив до дівки.
— Ну, і не пробували ви дечим лічити її?
— Ще би не пробувала! Пробувала, синку! Все, що знаю, все я робила їй, коли-бо нічого не помагає. Ну, та й не могло помогти, бо у неї зовсім що інше на душі. Я то зараз спочатку догадувалася, тілько, по правді кажучи, я в інший бік стріляла. Гадаю собі: дівка — в Бориславі — найпростіша річ: мала дитину і стратила, а тепер їй дитяча душа на сон набиває, спокою не дає. Вона божилася, дух-тіло кляла, що ні. Ну, то я вже й не знала, що думати. Не раз я пробувала вночі прислухуватися, що вона таке кричить, коли ж бо годі розібрати. Отак одно-друге слово зрозумієш:"Он там у ямі! У воді! У калюжі! Лізе, лізе, лізе!" — а хто, де, відки — нічого не знати. Вже я допитувала її — затята душа! Не хоче нічого сказати. Зсохла, як скіпа, почорніла, як головня, тілько пушка духу в ній,— а яка дівка була ще взимі, як гармата! І видить сама, що їй недовго жити, що ніщо з неї не буде, а мовчить.