— Як це трапилося? — звернувся Плиханенко до присутніх.
Обізвався один із парубків:
— Петро Зубрицький такого натворив. Ото як гайдамаки минулого року відлупцювали його й кинули до льоху, він на колінах плазував перед нами, аби випустили, клявся, що нікого й пальцем не зачепить. Ми й повірили. Випустили, так він у Фастів як дременув, тільки й бачили. Цілий рік не появлявся. Кощіївський осавула Данило Глевтяк і тут, і там заправляв усім. А як Микита Швачка Фастів здобув, вони з Тишею-Биковським ледве ноги звідтіля винесли. Серед ночі прилетіли. Той — у Кощіївку, а цей — у Чорногородку. Зубрицький засів у замку — і ні гу-гу. Ніби й на світі нема. Аж це сьогодні Глевтяк приїжджає, розказує йому, що фидирати Швачку розбили, Фастів знову захопили. Нібито Тиша-Биковський їх уже і в Кощіївку привів. Зубрицький зразу ж за шаблю — і до Глевтяка: "Веди мене до тих рабусів, що мої гроші торік забрали. Всім голови постинаю!" Привів його осавула до титаря, а в того хата на замку. Вони туди-сюди, а пахолок, що поблизу титаря жив, візьми і ляпни: "Пане, вони ж не всі гроші на церкву віддали, тільки четверту частину. А решту поділили між собою. На Жолобовині мати Івана Логвиненка, що з ними злигався, живе. Йому теж щось дісталося. Де ж він гроші дів? Звісно, матері віддав". — "Веди до старої розбійниці!" — закричав Зубрицький. Приїхали вони до тітки Одарки. "Давай, відьмо, гроші!" — кричать. А тітка знати нічого не знає. "Тягніть її до замку! — горлає Зубрицький. — Там зразу правду скаже!" Тітка — в крик. Почали люди збігатися. Пахолки полякалися. Зубрицький тоді оперіщив нагайкою одного, другого. "В'яжіть її!" — закричав. А сусід тітчин — Грицько Луценко — як з копита: "Заждіть, пане. Хто винен, той хай і одвічає. Тільки ж Одарка при чому тут?" — "Ах ти ж, бидло!" — підскочив до нього Зубрицький та нагайкою його, нагайкою. А в Грицька сокира в руках була — ну, він і порішив посесора…
— А мати ж як? Грицько Луценко? Хто їх…
— Поки ми отямилися, Глевтяк на коня скочив, Грицька з пістоля застрелив, тітку Одарку шаблею зарубав і кинувся тікати. Ми за ним, а на вигоні — якісь верхівці гарцюють. Дивимось — Тиша-Биковський з надвірняками. Мабуть, од вас тікав.
— Де він? — загорівся Плиханенко.
— Кудись туди, — показав парубок рукою, — на Мостище, чи що, помчали.
— А може, на Перевіз? — докинув хтось. — З Кощіївки не зумів туди проскочити, так цією дорогою думає…
— А може, в Мостищі на російську сторону сподівається перебратися?
Плиханенко мовчки вклонився загиблим, кивком голови звелів одному з десятників залишитися біля Письменного й повів свою сотню навздогінці втікачам. Через якусь мить перетнули північну частину села, вискочили на кручений путівець, пірнули в Куделю. За невеличким вибалком дорога роздвоювалася: одна петляла поміж крислатими дубами в напрямі Лісні, а друга вела на Мостище. І там, і там виднілися кінські сліди — виразні, свіжі.
— Думав триматися купи, — сказав Плиханенко, — а доведеться-таки ділитися. Ти, Федоре, прямуй на Бишів, Лісню, тоді на Ясногородку, а ми помчимо на Мостище, Новосілки, Ясногородку. Там і зустрінемося.
І знову кушпелили коні по висохлій від бездощів'я дорозі, і знову по обличчях гайдамаків льоскало віття кущів та низькорослих дерев і злякано шарахалося лісове птаство. Глухо стогнала земля під копитами. Поривиста луна розліталася на всі боки, плуталася поміж дубами, завмирала в ярах та вибалках. Бір скінчився. Дорога вибігла на поля. Показалося невеличке сільце.
— Ось і Мостище, — махнув нагайкою Савка.
За два-три гони від першої хати зупинилися. Підкликали дівчинку, що пасла корову на толоці.
— Чи не проїжджали, доню, по цій дорозі вершники? — запитав Плиханенко.
Та недовірливо покосилася, деякий час міркувала, напевне, що його робити, потім несміливо підійшла до отамана.
— Он туди повернули, — показала рукою на балку.
— А скільки їх було?
— Остільки, — розчепірила пальці рук. — їдьте цією стежкою. Там озеро…
Плиханенко розділив гайдамаків на три групи: одній наказав обходити долину зліва, другій — справа, а третій — простувати стежкою в глибину гущавини. Сам рушив попереду останньої групи. Йшли обережно, раз у раз прислухаючись. Невдовзі почулися приглушені голоси, а потім крізь прогалину в кущах стало видно надвірняків, що поїли коней. Коли гайдамаки підкралися до самої галявини, Плиханенко гукнув:
— Козаки! Ви оточені! Наказую кинути зброю!
Надвірняки застигли на місці, лиш Тиша-Биковський метнувся до коня, заніс праву ногу в стремено. Тієї ж миті Плиханенко вистрілив. Чашник болісно скрикнув і став осідати, вхопившись руками за праву ногу.
— Наказую кинути зброю! — ще раз гукнув гайдамацький ватаг.
Надвірняки підняли руки. Плиханенко підкликав до себе Байрацького:
— Женіть їх на Фастів. Там кубло пана чашника, там і карати його будемо. Швачка давно бачити його хотів. А ми, братці, — повернувся до гайдамаків, що лишились біля нього, — до діда Кошового на пасіку. Провідаємо старого, розізнаємо, що в навколишніх селах робиться. Гайда!
Розділ XXI
ТРЕБА ДІЯТИ
Швачка повернувся до Журби, промовив:
— Пройдемося, Андрію. Розкажеш про Білу Церкву,
Зупинилися біля кучугури каміння. Швачка підняв шматок цеглини, підкинув на руці, задумливо мовив:
— Людська праця… Скільки тут поту пролито, скільки мозолів набито… А во ім'я чого? Аби ксьондз на наші голови прокльони виголошував, нам швидшої погибелі зичив? Ух, — скригнув зубами, — отак би по всій Україні. Знести б усі костьоли, знищити уніатство. Панів передушити. А тоді… Ти хліборобом волиш бути — бери земельку, ори, сій, господарюй собі на здоров'ячко; тебе до ремества тягне — майструй; ти про Січ думаєш — мандруй туди.
Потому розгладив чорного вуса, зиркнув на Журбу.
— Ти, Андрію, куди подався б?
— Мене до землі тягне. Шаблю стискаю, а здається, чепіги плуга тримаю.
— А я на Січ до братчиків, — замріяно мовив Микита і знову спохмурнів. — Там, правда, чималенько дук розвелося… Та настане і їхня черга. Гуртом і їм роги скрутило. То що там у Білій Церкві? Тарана бачив?
— Запізнилися ми, друже. Не зумів і Таран узяти Білу Церкву, пішов назад до Володарки. Поки ми не злучимось — нічого не буде.