Згадки перервав надтріснутий голос біля сусіднього двору:
— Агей там! Досить ляси точити! Спати пора — завтра на шарварок! Треба греблю гатити: панський млин стоїть!
Долинули й інші вигуки:
— Кожну суботу ходимо, а це й у неділю гониш?
— Не дадуть людині й відпочити.
— Ну-ну! Побазікайте. Скажу пану Стефану — зараз пельки заткне.
Мати залила вогонь, зібрала миски.
— Ходімо, діти, в хату. Подалі від гріха. То осавула Мусій Мандрика. Не доведи бог з ним зв'язатися…
Уже в хаті Микита запитав стареньку:
— Новий посесор у вас, матінко?
— Ага, синочку. Посесор новий, а порядки старі. Ще гірші, ніж були раніше. Панщини — чотири дні. Шарварки — мало не кожної суботи. А чинш… Не менше десяти злотих. Та ще сотню грибів, та ще кошик ягід… А взимку — п'ять курочок, чотири качки, дві гуски. Та хіба перелічиш усе? Що пан побачить — усе його… Інакше — бідна твоя головонька, нещасна спинонька. Геть-чисто сполосують.
— І люди мовчать? — обурився Микита.
— Що ж ти поробиш, сину, голими руками… На гайдамаків тільки й надія… Коли б не вони, давно Зубрицький з Мандрикою всіх зі світу позводили б… Добре, що Чернечий
ліс не за горами….
Мати важко зітхнула, витерла сльози: певне, згадався батько. Іван підійшов до неї, обняв за плечі.
— Не плачте, мамо. Згадайте, як тато казали: ми плачем — пани сміються. Хіба ж у нас голови немає, щоб їх примусити кривавими слізьми плакати?
— А будуть плакати! — загорівся Швачка. — Зубрицького ми завтра ж провчимо!
— Не треба, синочку, — благально мовила мати. — Себе занапастиш.
— Громадою підемо. По-доброму спробуємо.
Спати лягали пізно, та вже на світанку були на ногах. Письменний вийшов за ворота. То тут, то там збиралися чоловіки, невдоволено гомоніли.
— То як там, Іване? — запитав Швачка, вмиваючись.
— Люди вже йдуть до греблі.
— Тоді — пора, — повісив рушника на пакіл Микита.
— Може… не треба, Микито, — засумнівався Іван. — З однієї халепи ледь вискочили, а тепер…
— Е ні, друже. Я за кущами не звик ховатися. І тобі не раджу.
— Та я ж не ховаюся. Тільки мати… їм і так життя немає.
— З'їсть тоді нас Мандрика, — обізвалася й мати.
Микита скинувся:
— Будете мовчати, вони ще не так розпережуться! На похиле дерево всі кози скачуть. І коли в тобі, Іване, заговорить батькова кров?
— Та я ж… — нерішуче почав Іван.
— Пішли! — попрямував до хвіртки Микита. Іван стенув плечима й рушив за товаришем. Біля першого гурту зупинилися. Привіталися. Микита запитав:
3 якого це часу, люди добрі, ви до церкви почали з лопатами ходити?
Не смійся, чоловіче, — креснув очима найближчий до нього селянин. — Іди собі, куди зібрався.
— Це мій побратим, — втрутився в розмову Іван, — Микита Швачка. У Києві шевцював, а тепер… додому повертається…
Селяни мовчали.
— То чого ж панові так притьмом закортіло, щоб ви й у неділю на шарварок ішли? — запитав Микита.
— Тут, чоловіче, таке діло, — сказав худий, мов скіпка, селянин. — Хліба в людей нема, а на ярмарку тіки хура(28) якась появиться, так покупців — повно-повнісінько. Отож і хоче пан Зубрицький піджити, а тут вода греблю розмила, млин став.
— На голодних ротах наживається, гадина.
— Та ще й не в Бишеві, і не у Фастові продає, а в Бердичів везе. На дорогу по чотири дні тратимо.
— А ви не йдіть! — різко махнув рукою Швачка.
— Як-то? — обізвалося разом кілька голосів.
— А так. Не йдіть — та й усе. Беріть жінок, матерів — та й рушайте до церкви.
— Вона у нас на замку, чоловіче добрий.
— Схоче пан — відчинить, не схоче — накаже титарю…
— А то й ключі забере.
— Якщо не забрав і цього разу…
Швачка посміхнувся:
— Біда невелика, якщо й забрав. Хіба не можна у нього забрати?
— Не бачив ти, чоловіче, смаленого вовка, — промовив підстаркуватий селянин. — А пахолки в нього навіщо?
— А вила та коси у вас? Ви ж не овечки, а люди!
— Скільки там нас, чоловіче… Жменька.
— В одному селі жменька, в другому жменька. А зійдетеся докупи, то пани й писнути не посміють.
— У панів — сила, а в нас що? Вилами й косами багато не вдієш…
— А за батька Хмеля?
— Тоді й козацтво піднялося.
— Козацтво ніколи осторонь не лишалося. Ні за Наливайка, ні за Трясила, ні за Палія. Козацтво завжди з селянами в спілці було!
— Швачка теж із козаків, — вставив своє слово в розмову й Іван.
— Із запорізьких? — недовірливо покосився на нього селянин із злими, колючими очима.
— Навіть отаманом був, — докинув Іван.
— А ти підеш з нами? — запитав хтось позаду.
— Пішли, — замість відповіді промовив Швачка.
— Підемо всі! — розпалився й Іван. — Над нами знущаються, а ми мовчати будемо?
— А воно й правда, — виступив наперед підстаркуватий селянин. — Твій батько, Іване, ніколи панам у зуби не заглядав. Поки він був живий, то й орендар пазурів не показував.
— Пішли! — ще раз гукнув Іван.
Гурт рушив до панського двору.
Замок посесора стояв на острівці. Від слободи його відділяла річка, від села — глибокий рів. По краях острівця тягнувся частокіл, і потрапити на панське подвір'я можна було тільки через перекидний місток. Коли селяни наблизилися до замку, місток був піднятий.
Микита ще здалеку побачив, що не так просто пробратися до пана Зубрицького. Він запитав, чи немає у кого-небудь з присутніх надійних людей серед панських слуг. Найближчі до нього селяни мовчки розвели руками.
— Зачекайте, друзі, — нараз пролунав знайомий голос із задніх рядів. За хвилину перед Микитою стояв високий голубоокий чоловік літ на п'ятдесят, з довгим русявим чубом.
Микита відразу пізнав у ньому новосільського знайомого Яна Байрацького й немало здивувався його появі. По-своєму зрозумівши погляд Швачки, Ян поспішив пояснити:
— Нічого поганого про мене не думайте. Так трапилося. Учора в Мостищі нам зустрілися шляхтичі Ленкевичі, що з Бишева поверталися. Вони розв'язали Зубрицького, а мене відшмагали так, що оце ледве до Чорногородки дошкандибав. Спинився перед замком та й думаю: куди ж мені йти? Аж бачу — весь люд піднявся, до пана Стефана поспішає. Чому ж мені осторонь лишатися? Я там усі входи й виходи знаю. Може, допомога потрібна буде.
— Гаразд, Яне. Довго думати не будемо, часу мало. Допоможи нам у замок пробратися, а там видно буде.