— Нас… Я втік оце, а панотець Данило… ворухнутися не може. Ледве дише. Мотузку треба… Довгу-довгу…
— Ми зараз!
— Тільки ж, — застеріг Степанко, — нікому ні гу-гу. І глядіть, щоб ніхто не побачив.
Хлопчаки кинулись по домівках. Через якийсь час повернулися з налигачами. Тут же зв'язали з них довжелезну мотузку.
— А тепер повзіть за мною. І ні звуку! — наказував Степанко.
Біля нори спинились.
— Ви чекайте тут. Приляжте в бур'яні — і ні пари з вуст. А я полізу до льоху, обплутаю дідуся мотузкою і смикну тричі. Тоді тягніть, та тільки обережно.
Степанко пірнув у нору.
— Дідусю!
— Що? — пошепки обізвався кобзар.
— Я вже на волі був. Дістав мотузку. Зараз обв'яжу вас — і норою наверх потягнемо. Хлопці там чекають.
Степанко швидко протягнув мотузку кобзареві попідруки, зав'язав вузлом на грудя^, смикнув тричі. Мотузка витягнулася. Бандурка застогнав.
— Потерпіть, дідусю, трішки, — прошепотів Степанко, підтримуючи голову старого й направляючи її в нору. Коли голова сховалася під стіною, він поправив ноги, обережно опустив їх у яму, а потім і сам поповз слідом за Бандуркою. Хлопцям, напевно, було нелегко, бо тіло кобзареве рухалося дуже повільно. Степанкові здавалося, що вони застрягли в норі. Але ось знову блиснуло світло. Степанко полегшено зітхнув.
Невдовзі вони були в повітці. Найстарший із хлопчаків, Петрик, а це було його подвір'я, приніс окраєць хліба, глечик молока. Ковтнувши кілька разів, Бандурка заговорив:
— Спасибі, діти мої. Степанку, спіши до Михайла Дуба, розкажи йому все…
Коли стемніло, кобзаря перенесли до Михайла Дуба, в землянку, де він жив після того, як конфедерати спалили його хатину з майстернею.
Перев'язавши Бандурку й напоївши узваром, Михайло кинувся виконувати його прохання.
Далеко за північ він розповів Степанкові.
— Все гаразд, хлопче. Передай Швачці, що фастівські міщани чекають гайдамаків. Як тільки вони підійдуть до — Фастова, міщани захоплять східні ворота, допоможуть пробратися в місто через потайний хід. Хай займають Снітинку, Кадлубицю й чекають. У Кадлубиці до Швачки з'явиться хтось із фастівських міщан. На ньому буде біла свитка, зелений пояс і сива смушева шапка. Він запитає: "Чи не маємо звісток для Бандурки?" Йому треба відказати: "А хіба ви знаєте, де він?" Тоді той міщанин проведе до потайного ходу козаків. З ним домовитесь і про те, коли відчиняти ворота. А за діда Данила, хлопче, не турбуйся. Михайло Дуб не одному козакові життя врятував. Постараюся й кобзаря вашого звести на ноги та разом із ним Швачку зустріти. Щасти ж тобі, хлопче. Будь обережним. Пильнуй, аби знову не вскочити в халепу.
Розділ XIX
У ФАСТОВІ
Тільки погасли останні промені за верхів'ями дерев, як Швачка наказав піднімати гайдамаків. Забігали сотники, заметушилися десятники. Табір ожив.
— Шановне товариство! — звернувся до отаманів Микита. — Кожен відає, де його місце, знає, що робити. Пам'ятайте лишень: хто завагається — усім нашкодить, увесь наш задум погубить. Ліпше зараз відмовитися, ніж товаришів підвести. Подбайте, друзі, й про порядок. Кожного, хто виявить непослух, нехай спіткає давня гайдамацька кара: п'ятдесят київ перед усім товариством, випити гарнець(83) води і три дні йти пішки попереду сотенного значка. Хто кривдитиме посполитих або міщан, буде покараний таким же робом і вигнаний із ватаги. Бранців — панів та підпанків — на суд громадський.
Ішли на Фастів через Велике Половецьке, Устимівку, Ковалівку, Триліси. Поблискували проти місяця цівки рушниць, колихалися загартовані на вогні дубові кілки, цілилися в небо довжелезні списи. Не співали пісень, не палили люльок. Мовчали. Дозорці, виставлені напередодні, повідомляли про спокій у довколишніх місцях.
Поминули Велику Салтанівку. Снігурівку зайняли без ніяких перешкод: тут не було жодного жовніра або ж козака з надвірної охорони. Вступили в передмістя Фастова — Кадлубицю. Савка Плиханенко досяг Паліевого городища. Майже одночасно з ним біля славної колись фортеці Семена Палія появився й Станіслав Копиткевич. Перед самою зорею Швачку повідомили про підхід загону Андрія Журби.
— Пора! — гукнув Микита громовим голосом.
Перестояну тишу розірвав одинокий постріл. У ту ж хвилину спалахнула повітка на Заріччі, покинута хазяїном під час нападу конфедератів. Осяявши все навколо, вдарив у небо стовп вогню. Ніч відступила за місто. На темному фоні кошлатих хмар чітко вирізьблювався похмурий палісад. Високі дубові колоди, загострені зверху, міцно сиділи в землі. Годі було й думати, щоб вивалити якусь із них. За тими колодами було кілька метрів землі, а далі знову йшов такий же ряд колод.
Недалечко від Швачки манячіла кругла вежа. Тільки отаман віддав наказ про наступ — як відтіля жахнув вогонь. Над головами засвистіло — і через мить гайдамаків оглушив страшенний вибух. Обтрушуючи з жупана землю, Швачка пожартував:
— Так легко й на той світ потрапити, — і підняв шаблю: — Вперед, орли!
З усіх боків до палісаду з гучними криками кинулися наступаючі. І вдруге вежа обізвалася вогнем. Та більше на неї ніхто не зважав. Першими палісаду сягнули козаки. Вони закидали на палі аркани, вилазили наверх і з висоти наосліп стрибали в місто. За ними на стіни подерлися селяни. Назустріч їм ринули кіньми гусари. Але дорогу панським охоронцям перетнули кожум'яки, бондарі, ковалі, гончарі та стельмахи — увесь міський люд. Викинувши перед собою довжелезні списи, вони посунули на гусарів, яких заохочував бравий поручик:
— Вперед, панове! — І першим врізався в ряди ремісників.
Ті почали відступати назад. Але в цей час відчинилася брама східної вежі — й нестримним потоком назустріч гусарам ринули гайдамаки. Попереду на вороному коні летів Журба. Звелися на диби коні, заскреготіли шаблі.
— Бий гусарів! — крикнув Швачка, стрибаючи з частоколу. Піші гайдамаки кинулися за ним і з'єдналися з кожум'яками. Затиснуті з двох боків, гусари завертілися на місці, а потім, неначе змовившись, кинулися до замку.
Гучні вигуки "Слава!" весняною повінню покотилися від північних воріт, а там і з боку Палієвого городища.
— Що це? — спинився поручик.
— Надвірна хоругва! — радісно закричав хтось. — Наші!