Швачка мовчав. Підперши голову рукою, зосереджено думав. Пройшло кілька хвилин. Нарешті важко зітхнув, промовив:
— Згода. Йдемо на Фастів. А до Бондаренка гінців пошлемо. З Тараном міцніше зв'яжемось. Білу Церкву під нагляд візьмемо. З капітаном Станкевичем порозуміємося, з міщанами білоцерківськими наново домовимося. З козаками надвірними зустрінемося.
— Правильно, Микито, — зрадів Письменний. — До Києва теж гінця шли. До самого губернатора. Повідом його, що ми зробили. Про Білу Церкву напиши і попроси, щоб Серезлієву так повеліли: не стій на дорозі, а помагай козацтву.
— Штурм Білої Церкви знесилив би нас, — промовив Копиткевич, — а коли б скінчився невдачею, то викликав би серед козацтва зневіру. А так… якщо Фастів здобудемо, то й дух усіх піднімемо, і віру в загальну звитягу зміцнимо, і ще більший страх серед недругів наших посіємо.
— Гаразд, братці. Рушаємо на Фастів. Зараз!
Розділ XVII
ДНІ ВЕЛИКОГО СТРАХУ ДЛЯ ПАНІВ
Хвиля народного гніву котилася з Черкащини далі й далі. Невдовзі вона залила всю Київщину, вихлюпнувшись на Поділля й Волинь. Дрібні гайдамацькі чати, послані вусібіч Максимом Залізняком, швидко обростали повсталими селянами й міщанами і ставали величезними загонами, що налічували по кілька сотень чоловік.
Після того як загони Андрія Журби, під орудою якого вже було 300 чоловік, озброєних пістолями, шаблями, списами, трьома гарматами й п'ятьма гаківницями, та Савки Плиханенка, що водив під своєю рукою дві сотні повстанців, з'єдналися із загоном Микити Швачки, на Київщині продовжували поокремо діяти великі загони Івана Бондаренка й Павла Тарана та кільканадцять дрібних.
Загін Івана Бондаренка визволив від шляхти Радомишль і Брусилів, потім зайняв Бишів, де до повстанців приєдналися козаки надвірної хоругви магната Антона Харлінського, звідти попрямував на Макарів, штурмом оволодів замком і знищив усіх визискувачів, що зібралися туди з поліських сіл і містечок.
Гайдамаки Павла Тарана громили панські маєтки на захід від Білої Церкви. Як і Микита Швачка та Семен Неживий, Таран відокремився від повстанського війська Максима Залізняка в Богуславі. Спочатку він отаманував над шістдесятьма козаками. Та скоро в його загоні було вже близько п'ятисот чоловік.
Основні сили повстанського війська, очолювані Максимом Залізняком, пробувши два дні в Богуславі, вирушили в Лисянку. Тут стояв мурований замок, який охороняла чисельна залога, вдосталь забезпечена зброєю і боєприпасами. Похмурі бастіони темними жерлами гармат тримали на прицілі все довкілля. Але міщани, змовившись із козаками, перебили шляхту, зв'язали комісара Кучевського і відчинили ворота гайдамакам.
Через Буки й Соколівку Максим Залізняк підійшов до Умані й зупинився на Осташківському фільварку. Тут до повстанців приєдналися уманські надвірні козаки на чолі з сотником Іваном Гонтою.
20 червня гайдамаки оточили Умань. Почався штурм міських укріплень. І вранці 21 червня головна брама не витримала. Повстанці нестримним потоком ринули в місто.
Здобувши Умань, колії розташувалися за чотири кілометри від неї. Тут Залізняк із Гонтою впорядкували своє військо: воно було поділене на сотні й десятки, кожна чата обрала собі командира.
І нові гайдамацькі загони рушили в ті місця, де ще відсиджувалося за фортечними мурами пихате панство. Вони проникали в найвіддаленіші закутки Київщини, Брацлав— щини, Поділля, знищували своїх одвічних ворогів у Галичині. Одна з чат, очолена сотником Семеном Шилом, дісталася турецьких володінь і, ввірвавшись у Балту, а потім і Говтву, знищила і там шляхту, яка спробувала було сховатися від народного гніву за рубежем.
Розділ XVIII
УСКОЧИЛИ В ХАЛЕПУ
Данило Бандурка разом із Степанком прошкував до Фастова. Мав доручення від Швачки розвідати, які там ворожі сили, як вони підготувалися до можливого наступу гайдамаків, а також домовитися з міщанами про виступ проти шляхти. Кобзар не раз бував у цьому невеличкому містечку, знав тут багатьох людей, одначе найчастіше зупинявся у шевця Михайла Дуба. Колишній запорожець, оселившись у Фастові ще в сорокових роках, жив і снив Січчю. І коли до його господи потрапляв хтось із січових братчиків, він садовив гостя на покуті, сам сідав навпроти і все розпитував і розпитував про Січ, про життя-буття побратимів, яких не міг забути, про гайдамаків.
Михайло знав усіх жителів містечка, їхніх дітей, знав, хто чим живе, чого хоче, знав, кому з них можна вірити й кого треба остерігатися. Був бідним, жив одиноко.
Бандурка надіявся дізнатися в Михайла про все, що цікавить Швачку, стрітися з вірними людьми й домовитися про допомогу.
До Фастова залишалося кілька верстов.
Позаду почувся тупіт.
— Що там, Степанку? — обізвався, не оглядаючись, Бандурка.
— Якісь вершники. Чи не сховатися нам?
Кобзар оглянувся. Серединою дороги, за кілька гонів від них, поспішало близько десятка вершників.
— Пізно, синку, ховатися. Одійдемо вбік. Що буде, те й буде.
Коли вершники наблизилися, Бандурка пізнав в одному з них білоцерківського сотника, що відділився у Миронівці від Копиткевича. Пізнав і сотник кобзаря.
— Ха-ха-ха! — засміявся. — Випурхнула пташка з сільця, та ненадовго. Ха-ха-ха! Посли… Взяти їх! — наказав він надвірним козакам.
За мить вони зв'язали Бандурці й Степанкові руки.
— А тепер на аркан і… до сідла. Хай тьопають за нами!
Бандурка повернувся до Степанка, прошепотів:
— Кріпися, хлопчику мій.
Коні рвонули. Данило не втримався і впав лицем у порох… Прийшов до пам'яті на кам'яній долівці.
— От і гаразд, — долинув до нього голос сотника. — Оживає волоцюга. В неділю потішимося, як він під шибеницею руки заламає. Посол… Ха-ха-ха! Хай лежить. Пішли, панове.
Бандурка розплющив очі. Було темно. Тільки вгорі крізь невеличке заґратоване віконце ледве пробивалася вузенька смужка — напевне, від місяця. Данило хотів помацати долівку й скрикнув від болю: руки стали суцільною раною. Лице теж горіло, мов опечене. Підніс руку до щоки — гострий біль пронизав усього наскрізь.
— Степанку? — покликав.
— Ви живі? — простогнав той поруч.
— Хтозна, синку. Ніби живий ще. Хоч і лиця нема, і рук та ніг не чую, але ще дишу, — обізвався кобзар і стих. Невдовзі мовив ще кілька слів: — Плохі наші діла, Степанку. Зовсім плохі. Ні ворухнутися, ні звестися. А доручення отамана треба виконати… Важко й говорити мені, — обізвався по хвилі. — Але треба. Осиль, синку, біль — молодому легше, як старому. Зведись хоч на руки… Розізнати треба, куди нас кинули.