— Ми знищуємо всі костьоли, всі католицькі каплиці. Бо коли вони будуть стояти на нашій землі, завжди знайдуться ті, хто неволитиме людей іти до них.
— Але, пане отамане, то ж творіння рук людських. Ось цих рук, — простягнув будівничий долоні, порізані глибокими борознами, — і рук хлопів ржищівських, які здійснювали мій задум. То не тільки храм божий, то втілена в дерево людська думка.
— Пане Анастасію, я згоден з тобою. Одначе костьол нам ні до чого. Якщо перебудуєш його на церкву, ми й рукою не доторкнемося до твого витвору.
Будівничий розгублено глянув на Копиткевича, на жителів містечка. Всі мовчали. Він зиркнув на козаків. Жоден із них не поворухнувся навіть.
— Пане отамане… Якщо так треба… якщо така ваша воля… я перебудую… На церкву перебудую.
— І приречення письмове напишеш про це?
— Напишу, пане отамане, — додав Анастасій, — Так зроблю, як громада накаже. Для людей зводив його, хай і далі він служить людям.
— От і гаразд. — Швачка підвів голову. — Повіримо, братці, доброму чоловікові. Сміливістю своєю і завзяттям він заслужив цього. Та ще великою любов'ю до свого ремества. Віднині ніхто не має права завдавати шкоди не тільки костьолові, а й усьому кляшторові. Пан Анастасій призначається його постійним і незмінним охоронцем, його слово — закон для всякого, хто потрапить у монастирський двір. А хто не послухає пана Анастасія, матиме справу зі мною. Все?
— Ні, батьку. Тут ось хлоп'я привели. Крові шляхетської, — вийшов наперед підстаркуватий селянин і вивів за собою тендітного білявого хлопчика. — У Кирика Зав'ялого федерати діток порізали… А ми тутечки панське дитя злапали. Пан Рильський утік, а воно, бачите, попалося. Кирик і каже: "Вони моїх порізали, а я їхнє порішу. Хоч цим душу вгамую". Подумали ми: воно й правда — зуб за зуб, кров за кров. Ведемо його, а воно дивиться нам у вічі та як не проб'є тим поглядом кожного. Кирик тоді й каже: "Братці! Ми ж не поганці якісь там кляті. За що ж така янголятко губити? Чим воно завинило перед нами? Хіба воно винне, що моїх діток порізали? Хай собі живе". — "Нехай", — згодилися ми. Уже хотіли й відпустити, а тоді задумалися: "А де ж йому жити?" Кирик і каже: "Поведемо до пана отамана. Як Швачка скаже, так і буде. Він у нас найсправедливіший". Прийшли, а ти саме з паном будівничим розмову ведеш…
Швачка, розхвилювавшись, якусь мить мовчав, потім стрепенувся:
— Щира вам дяка, славне козацтво, що роду-племені нашого не посоромили. Давайте припоручимо хлопця панові Анастасу та ще й документ напишемо. Іване, де ти?
— Тут, пане отамане! — став коло нього Письменний.
— Напиши такий документ, де було б сказано, що пан Анастас і його прийомний син перебувають під опікою Низового Запорізького Війська.
Розділ XIII
ЗУСТРІЧ З КАРБОВСЬКИМ
Гребінки притулилися над шляхом, що веде з Києва до Білої Церкви. Невеличкі чепурні хатинки то тут, то там вигулькують із кучерявих садків. Заросла густими вербами гребля, перетнувши замулену річечку, вткнулася одним із кінців у старий, замшілий млин. Стиха воркоче позеленіле від жабуриння колесо. Міріади бризок з'єднали його райдугою з водою. За левадою, на горбку, над самою дорогою, розчиненими дверима кличе в гості підстаркувата корчма. Під її причілковою стіною — гурт селян. Посхилялись на костури, слухають кобзаря. Швачка першим зупинив коня. Під'їхали сотники. Селяни розступилися. У білій вишитій сорочці, акуратно розчесаний і свіжовиголений, сидів на призьбі Данило Бандурка.
— Батьку Даниле! — напівголосно покликав Микита.
— Микита? — підхопився Бандурка на ноги, — Ти ба', а я, значиться, й не почув, як ви під'їхали. Чи ж усі тут?
— Усі, батьку. Навіть більше, ніж було.
— Знаю, знаю, Микито. Аякже! Весь люд піднявся на прю із супостатами.
Швачка обернувся до Копиткевича:
— Пане Станіславе! Станемо на спочинок. Мені здається, он там, у гайку, найліпше буде, А втім, самі роздивіться пильніше. Я трохи погомоню з кобзарем, а тоді вже зберемося на раду.
— Добре, пане-брате. Панове сотники! За мною!
Копиткевич приострожив коня й повів за собою обидві гайдамацькі чати. Швачка й Бандурка вийшли з кола й попрямували в садок за корчму. Сіли під рясно почервонілою вишнею.
— То як, батьку, ви жили ці дні? Якими слухами повниться земля? Що люди про нас говорять?
— Як тобі й сказати, Микито. Ніби все гаразд. Оце тільки вранці ми прибули сюди. Два дні Білу Церкву обнюхували. В темниці переночували.
— Як же це? В руках шляхетських побували?
— Атож, Микито. Спочатку все ладилося. Благополучно пробралися в місто: погоничами волів прилаштувалися. У місті я до кума Ничипора зайшов. Він повідав мені і про фортецю, і про замок. Фортеця стоїть на горі, над самою Россю. З полуденного боку річка її омиває. Береги там скелясті, прямовисні. А де немає річки, там вал із дубовим частоколом у два, а то й у три ряди тягнеться. В'їжджають до фортеці з міста. Спочатку, значиться, треба проїхати стареньку безверху браму…
— Гаразд, батьку. Все це й Копиткевич знає. А от війська, війська скільки там?
— Жовнірам, сам знаєш, Микито, не все відомо. Кажуть, ніби сот п'ять усіх — жовнірів і драгунів. Козаків дві з половиною сотні було, лишилось півсотні — не більше, та й ті ненадійні, за Копиткевичем і сьогодні майнули б.
— Пан Станіслав про них знає. А свіже військо не прибуло? Карбовський говорив Копиткевичу, що допомога йому повинна з Нової Сербії надійти. Ніби гармат і гаківниць підвезуть.
— Ні, Микито. Про це нічого невідомо. А люди б знали. Це ж не шило, в мішку не сховаєш. Вхід до фортеці один. Десяток жовнірів прибуло б — і то міщани, котрі поблизу живуть, помітили б.
— Аз козаками не доводилося стрічатися? Може, щось про їхні наміри чули?
— Чому ж… Доводилося. Бач, Микито, воно так було. Вислухав я кума свого, погомоніли з ним ще про се, про те та й спати зібралися. Коли це як закричить, як загримить хтось у двері. Кинувся кум відчиняти, а там козаки — десяток, мабуть, як не більше. А попереду сотник. Той, що від Копиткевича з-під Миронівки втік. Глянув на мене та в крик: "Ось де він! Вивідач гайдамацький! Ще з шістдесят першого року знаю його". Знає він мене таки й справді з шістдесят першого. Я з Лисим саме із Запоріжжя на Правобережжя вибрався. Сотник оцей потрапив тоді в наші руки. Лисий наказав усипати йому київ і відпустити. А таку погань варто було прикінчити. От він і пізнав мене під Миронівкою. А тут… чи помітив якось випадково, чи хтось доніс. Привів до коменданта. "Оце, — каже, — той драпіжник, що пана Копиткевича до Швачки переманив", — "Не пан той Копиткевич, — вигукнув комендант, — Бидло таке, як і хлопи, до яких пристав!" Потім до мене підійшов: "То яку для тебе кару придумати?" — запитав. "Ніякої, милостивий пане, — відповідаю. — Хіба ж людина, про чесність якої все доокілля говорить, може лихе щось послові заподіяти?" — "Що? Послові?!" — закричав Карбовський. "Милостивий пане, — спокійно говорю йому. — Мене до вас послом відряджено". — "Ким? — спаленів комендант. — Яким послом? Гайдамацьким?" — "Не можу, — кажу йому, — при посторонніх говорити". Тоді він дістав пістоля, поклав біля себе, кивнув сотнику, щоб вийшов. Як тільки зачинилися двері, я до нього: "Пан Станіслав Копиткевич веліли милостивому пану Міхалу низько кланятися і про здоров'я запитати". — "Не хочу я чути його імені!" — знову закричав Карбовський. А я мов і не чую, далі веду: "Пан Станіслав просив передати милостивому панові Міхалу таке: "Довго ви, пане Міхале, служили королеві, а що вислужили? Тільки й чекаєте, що не сьогодні-завтра останнього тепленького місця позбудетесь — і доведеться обтирати кутки знатних магнатів, жити милостинею з їхніх багатих столів. Одумайтеся, друже!" — "Доста!" — закричав комендант на всю кімнату. А я знов своє: "Здайте фортецю нам. А ми вам життя збережемо й волю обіцяємо", — "Доста… сказано тобі! — підскочив він до мене, зціпивши кулаки — Ще одне слово… І будеш на палі!" Я змовк. Він дуже довго мовчав, сопів, хмурив брови та люто глипав на мене. Перегодя озвався: "За твоє зухвальство тебе слід скарати на горло. Але Міхал Карбовський — шляхтич. Він знає: карати легше, ніж прощати. Я відпущу тебе. Іди до того… невдячного Копиткевича й скажи: "Міхал Карбовський вірним вітчизні і найяснішому королю залишиться до кінця. Коли рабусі почнуть штурмувати фортецю, він боронитиме її до останнього подиху, до останньої краплі крові. Хай знають оті драпіжники: нам помагатиме військо цариці російської. Воно вже спішить до Білої Церкви…"