— А чого б це мені у свій курінь не привезти своїх земляків?!
Старий козак зупинив ложку на півдорозі від казанка до рота.
— Що ти сказав? — мовив спроквола і тут же гукнув: — Ану, хлопці, не застуйте світла, дайте на людину глянути.
— Е-е-е, постарів пан сотник, — не витримав Микита. — Рядом спали, рядом у чайці гребли, разом з полону тікали…
— Микита! — крякнув січовик, — Звідкіля ти взявся? Таж… Я тебе тільки по голосу й пізнаю… Де ж твої вуса? Де оселедця подів? — І він ухопив Микиту в обійми.
— Це, батьку, діло наживне. Пройде тиждень-другий — і вуса відростуть, і оселедець появиться.
— То знайшов свого кривдника? Виручив дівчину?
Швачка опустив голову.
— Ні, батьку.
Потім стрепенувся:
— Але знайду!
— І про дівчину нічого не знаєш?
— Нічого…
— То вже зовсім кепська справа… Однак не журися: повернемось на Січ — щось придумаємо…
Аби перевести розмову на інше, Микита познайомив сторожу з Письменним та Недозорцем.
— Таких нам треба, — загули козаки. — Семен Драний звозить потроху тямущих дидаскалів, але ж охочих учитися уму-розуму що далі, то більше й більше на Січі.
— Чому ж тоді не прийняти? І козаків молодих треба.;. Ну, вечеряйте, хлопці. Не сидіть, як засватані дівки.
Потім кивнув на козака, що сидів рядом:
— Знайомтеся, Микито. Це Андрій Журба — молодий отаман Канівського куреня. Теж із панських. І теж пана на той світ спровадив…
Журба простягнув Швачці велику жилаву руку. Микита дружньо посміхнувся, потиснув його широку п'ятірню.
— Радий буду не тільки знати, а й дружити, — сказав.
По вечері два козаки стали на чати, інші (в тому числі Недозорець і Письменний) лягли на могилі й солодко заснули, а Микита Швачка з сотником Наумом Дідушком довгенько пригадували спільні походи й січове товариство — усіх живих і тих, що покояться в землі чи на дні морському, по кому лишилася пам'ять добра та слава невмируща.
Розділ XV
РОЗПОВІДІ ВТІКАЧІВ
Наступного дня Швачка, Письменний, Недозорець і Журба дісталися до Запорізької Січі. Старий отаман, чоломкаючись зі Швачкою, весело вигукнув:
— З благополучним приїздом, сину!
— Ет… Яке там благополуччя, батьку, — кресонув очима Швачка.
— Що трапилося, пане-брате? — загомоніли козаки.
— їхали ми до Січі з самого Києва. Чимало міст і сіл проминули. І чого тільки не наслухалися, на що не надивилися! А те, що почули від людей смілянських та черкаських, навіть мертвих на ноги звело б. Утікачів із тих країв ми наздогнали вже за бекетами. Вони з чумаками сюди прибилися. Послухайте тільки їх.
Козаки стихли, навіть люльки перестали палити.
Першим заговорив селянин у старенькому солом'яному брилі й полотняному одінні:
— З Черкащини ми, братці. Ще недавно до нас з усіх усюд тікали скривджені й пограбовані, бо ж пани, аби знову залюднити землі, спустошені війнами, давали чималі пільги. Слободи тривали п'ятнадцять, двадцять, а то й тридцять років. А після них селяни платили по шість злотих від тягла, та ще по курці, та ще по десятку яєць — і все. А тепер, братці, панщина — три дні, всяким іншим роботам — кінця й краю немає: заорки, оборки, закоски, обкоски, зажинки, обжинки, ґвалти, шарварки — та все по два, а то й по три дні. А гриби появляться, ягода в лісі виросте, конвалія зацвіте — тижнями з лісу не вилазимо, все панові збираємо. А чинш! Щорік — то все більший, то все страшніший.
— А в нас, — додав другий селянин, — пропінація(57) в могилу всіх зведе. Орендар примушує стільки горілки тієї клятої купувати, щоб він нею захлинувся, що все збіжжя, яке вродить, мусиш збувати. А що ж самому їсти? Що худобі давати? Нема життя, братці, погибель на всіх прийшла. Якщо не виручите, всі погибнемо, як руді миші погибнемо.
— А у нас, братці, у Вишеньках, ще гірше, — покрилося червоними плямами лице третього селянина. — Пани так розперезалися, що скоро всі старцями станемо, всі з торбами попід тинами підемо. Ще позаторік робили ми на панщині тільки 12 днів, а торік довелося виходити вже три дні кожного тижня. Та й того видалося економу нашому мало. Цього року він гонить нас по п'ять днів, а минулого тижня наказав працювати вже по шість. Ми вийшли три дні, а на четвертий — усі на свої поля. Тоді економ кинувся в Корсунь до губернатора, привів надвірних козаків. Усіх чоловіків загнали в буцегарню(58), один я й зумів утекти. Оце до вас і прийшов помочі просити. Третій день сидять земляки мої в льоху. Якщо до суботи покаються, сказав економ, випустить, а ні — почнуть їх карати. Спочатку повісять кожного десятого, а через день зосталих на коли посадять. Рятуйте, братці.
Козаки схвильовано загомоніли, почали підхоплюватися з місць.
— Вислухайте й мене, діти мої, — перехрестився тонкий, наче скіпка, зодягнений у стареньке лахміття, чернець. — Не тільки роботи й чинші нас мучать, братці мої, а й гонителі віри нашої благочестивої життя не дають. Вороги православ'я так знахабніли, що народу терпець уже уривається. Уніатські офіціали(59) роз'їжджають по містах і селах, силоміць відбирають у благочестивих священиків православні книги, дають їм уніатські, навчають премудростей своєї віри й змушують присягати на унію. їм ревне допомагають військові. Грабежі й розбої тривають від рання до вечора. Катують і прихожан, і священиків — усіх, хто не цурається благочестя й не пристає на унію. У містечку Жаботині оце недавно схопили вони святих отців Василія та Іоанна й наказали служити в церкві по-їхньому, по римському вимислу. А коли Василій та Іоанн відмовилися, негідники вивезли їх у поле, змайстрували шибеницю й стали погрожувати смертю, а потім люто й немилосердно били нещасних киями, аж поки ті не попадали на землю непритомними. А в Млієві титаря Данила Кушніра обмовили, схопили, закували в залізо, а тоді руки клоччям обмотали, смолою облили й запалили… Коли люди почали просити, щоб не мучили старого, піп-уніат наказав відрубати йому голову, а тіло спалити. Терпіти вже ніхто більше не може. Згляньтеся, брати наші. Допоможіть погибелі уникнути. Порятуйте люд нещасний.
— Братці! — підхопився Андрій Журба. — До кошового йдімо. Буде вже байдики бити. Нехай усіх нас веде на Вкраїну!
— А що? — підвів на Микиту голубі очі Микола Недозорець. — Розумна рада. Кошовий — усьому голова.