— Спасибі, шановне товариство, — настійно промовив Швачка.
— І втретє просимо.
Швачка подякував ще раз і, ставши на пеньок, заговорив:
— А тепер, коли ваша ласка, то й мене послухайте. Всі ви знаєте, як покійний батько Савку Плиханенка любив, як шанував його. Своїм помічником вважав, завжди з ним радився, замість себе залишав, коли доводилось куди відлучитися або захорувати. Тож хай і тепер його заступить. Уже назавжди.
— А що, братці? — повернувся до всіх Єгор Степанов. — Хіба не мудра порада? Хіба проти цього щось можна сказати?
— Савку Плиханенка, — обізвався найстаріший гайдамака, — ми знаємо не гірше Лазаря Таранця. Знаємо його і як братчика, і як отамана. Не раз водив нас на панів, не раз виручав із біди. Мудра голова в нього, товариська душа. І я так думаю, як Швачка.
— І ми приєднуємося, — загули гайдамаки, — Гріх було б не послухати розумної ради.
— Коли така думка всієї громади, — продовжував той же гайдамака, — то просимо Савку Плиханенка бути нашим отаманом.
— Просимо! Просимо! Просимо! — залунало з усіх боків.
Савка за звичаєм тричі відмовлявся, але ватажани були невблаганні. Тоді Плиханенко піднявся на пеньок і сказав:
— Якщо це воля всього товариства, я згоден. Спасибі вам, братці, за честь і довіру. Над могилою батька Таранця клянуся вірою й правдою служити вам, шановне товариство. А коли, не дай боже, гординя опанує мною, пиха появиться, не щадіть, братці, ні літ моїх, ні заслуг давніх, зберіть нову раду й висповідайте киями. Та так, щоб дурість із голови вилетіла назавжди.
Як тільки Савка скінчив говорити, Микита Швачка підніс йому шаблю Таранця, врочисто промовив:
— Прийми, пане-брате, батькову зброю. Нехай вона послужить так, як служила йому. Нехай рука твоя піднімає її лише на ворога нашого рідного краю, нашого люду знедоленого.
Плиханенко взяв із Микитиних рук шаблю, тричі поцілував.
— Клянуся всім найсвятішим для мене, пам'яттю батька нашого Лазаря Таранця клянуся, — урочистим тоном сказав Плиханенко, — так чинити, як ви накажете.
Ватага схвально загула.
— А тепер, шановне товариство, присядемо й поміркуємо, як-то нам далі жити й що робити. А перше-найперше, як покарати відступника Мусія Мандрику.
— Звісно як. Лютою смертю, — обізвався Степанов. — Іншого він не заслужив. За зраду товариства, за знущання над селянами і за відмову від благочестивої віри кара одна — смерть!
— Аз Тишею-Биковським як?
— Так, як і думали, — обізвався Микола Недозорець. — Застукати в Кощіївці — і на той світ за слугою.
— Гаразд, братці. Почнемо з Мандрики, чи то, як колись він звався, Черевика.
— Дозволь, батьку отамане, — ще раз звернувся до Плиханенка Степанов, — мені за нього взятися.
— Ні, Єгоре. Досить з тебе. Насидівся. Та й гарячцй ти дуже. Загубиш себе, бо ж твою пелехату чуприну Мандрика за милю пізнає.
— А що, пане отамане, коли я з ним піду? — вперше втрутився в розмову Іван Письменний. — Мандрика не знає, що я погайдамачився. Я постараюся виманити його з двору, а Єгор і скарає.
— Непогано надумався, хлопче, — схвально промовив Плиханенко. — Тільки ж не хочеться, щоб Мандрика помер, як той скажений пес, якого б'ють довбнею знишка. Хай би подивився у вічі тим, кого він продавав, хай би хоч в останню хвилину зрозумів, до чого доводить зрада.
— Тоді я заманю його в ліс, — стояв на своєму Письменний. — Я вже знайду привід.
— Ні, — заперечив Плиханенко. — Видно, погано ти знаєш цього драпіжника. Не піде він до лісу. Нюх у нього, як у гончого пса. Він зразу догадається, чим це пахне.
— Хай і так, — не здавався Іван. — А в корчму до Гершка він піде? Це ж під самим замком.
Ватажани переглянулися.
— У корчму? — перепитав Плиханенко, поміркувавши. — Може піти. Але… чого? Що спільного в панського блюдолиза й сина колишнього гайдамаки?
— Спільного в нас, звісно, нічого нема. Це правда. А якщо… я… запропоную йому скарбом поділитися?
Гайдамаки голосно зареготали.
— І яким же скарбом ти збираєшся ділитися? Сорочкою чи штаньми? Чи, може, ще й свиту маєш?
Не сміялися лише Микита Швачка та Савка Плиханенко.
— Скарбом, кажеш, ділитися? — перепитав Плиханенко.
— Атож, — стенувся Письменний. — Тим, що титарю передали.
— Тоді ми йдемо втрьох, — вигукнув Швачка. — Якщо Мандрика згодиться, схопимо його з Єгором по дорозі, а коли ні — візьмемо в корчмі. Шинкар — своя людина. Тиші-Биковському не скаже. Ручаюся.
— І я з вами! — підхопився Микола Недозорець.
— А це, хлопче, як товариство вирішить, як скаже батько отаман, — відповів Швачка.
— Щоб певніше було, хай іде.
— З таких рук, як у Недозорця, не вислизне.
— Якщо ніхто не заперечує, — сказав Плиханенко, — я теж нічого проти не маю. Вважаю, що так і краще буде, надійніше.
Нарешті гайдамаки вгамувалися, стихли — і стало чути, як грізно шумить ліс, як далеко-далеко гогоче грім. Небокрай розкраяла навпіл блискавка, впали перші краплі дощу. Ватажани встали, востаннє зняли шапки, ще раз вклонилися могилі та й пішли до коней.
Розділ XII
ПЛАТА ЗА ЗРАДУ
Була вже пізня пора. Корчма давно спорожніла. Гершко стурбовано поглядав то на Письменного, то на Мандрику. Він здогадувався, що потайна розмова між ними затіяна неспроста, як неспроста сидять у ванькирчику(56) й ті троє. Побоювався: не сталося б якої-небудь халепи в його корчмі. Адже тоді буде так тяжко викручуватися. Зрештою корчмар зважився:
— Панове… чи не пора кінчати?
Та саме в цю мить Мусій Мандрика, стукнувши по столу кулаком, закричав на всю корчму:
— Я тебе, гайдамацький вивідачу, давно розкусив! Злапаю зараз, віддам пану чашнику… в нього не такої заспіваєш!
Савка Плиханенко добре знав Мандрику й правду говорив, що він аж надто хитрий і скоро пронюхає, що й до чого. Панський посіпака дуже швидко зметикував, що гроші Зубрицького, передані титарю, можна й справді прибрати до рук. Але ж… навіщо ділитися з оцим забродою, що вчора терся біля Швачки, сьогодні хилиться до нього, а завтра — дремене світ за очі, прихопивши половину грошей? Хіба не краще схопити драба, видати Тиші-Биковському, злоті забрати собі, а торбину з-під грошей підкинути в хату цього хлопа і звинуватити його в пограбуванні? Дійшовши такої думки, він і закричав на всю корчму. Іван підхопився: