Яскраве сонячне проміння сліпило очі. Степанов опустив голову і, ледь переставляючи задубілі ноги, пішов до панської кам'яниці. За ним, поклавши киї на плечі, лінивою ходою, перевальцем попрямували Ян і Микита. На рундук вискочив осавула.
— Чого плететесь, як на завтра? Київ закортіло? Швидше!
У тьмяному мороці затіненого важкими портьєрами передпокою, куди слідом за Мусієм Мандрикою увійшли в'язні, вони помітили блакитний просвіт широко відчинений дверей до світлиці.
— Тьопай швидше! — гримнув Микита на Єгора.
Коли всі троє зайшли до світлиці, Стефан Зубрицький
сидів у глибокому фотелі біля дубового столу, а Мусій Мандрика стояв осторонь, спершись ліктем на підвіконник. Пізнавши Байрацького й Швачку, посесор підхопився. Микита метнувся йому напереріз, намагаючись не допустити до килима зі зброєю. Зубрицький кинувся до протилежної стіни, вхопився за ріг, що висів поблизу картини у позолоченій рамі. Картина повернулася, відслонивши потайні двері. Зубрицький і Мандрика стрибнули в темний отвір. Двері відразу ж зачинилися. Швачка підскочив до них, штовхнув плечем.
— Даремна трата часу, — обізвався через мить.
— Що ж… хай поживе Зубрицький ще якийсь час… Гаятись ніколи. Забирайте зброю.
Байрацький і Степанов зірвали з килима пістолі й шаблі. Один пістоль подали Швачці.
— Тепер можна й до стайні пробиватися, — промовив Швачка. — Пішли!
Нараз під ними щось загуло, загупало знизу об половиці.
— Стійте, братці! — вигукнув Єгор. — Під нами теж в'язниця!
Стукіт повторився, долинув глухий, невиразний крик.
Швачка нагнувся, став обмацувати підлогу.
— Тут ляда, хлопці! Ану тримайте мене. Я спробую відкрити її. — Подавши друзям руки, Микита обережно став на середину ляди, підскочив. Ляда почала поступово опускатися донизу. — Тепер закладайте киї! Підважуйте! Тримайте.
— Досить, друзі, — почулося з підземелля. — Тепер кидайте якусь мотузку чи довгу палицю.
— Що це? — жахнувся Байрацький. — То ж голос пана Станіслава!
— Це ви, пане Яне? — долинуло знизу.
— Я, пане Станіславе, я! — радісно закричав Байрацький.
Єгор став на коліна, опустив у дірку ланцюг.
— Дістав! — гукнув Копиткевич. — Тримайте міцн.о. Я буду підійматися по стіні!
Швачка й Байрацький помогли Степанову — і за хвилину Копиткевич був у світлиці. Ян кинувся до нього.
— Чому ви тут? Що сталося?
— Таж вас виручати прийшов, а вийшло… Але де Письменний? Куди подівся той здрайця Зубрицький?
— Зубрицький сховався за потайними дверима, а Письменного ми не бачили, — відповів Швачка.
Копиткевич підійшов до вікна, глянув на підвіконня, усміхнувся, показав рукою на річку:
— Письменний, очевидно, вискочив через вікно. Доведеться скористатися цим шляхом і нам. Він безпечніший і надійніший, ніж будь-який інший.
Копиткевич зірвав портьєру, розтяв її шаблею на тасьми, зв'язав їх, простягнув кінець Швачці:
— Закріпіть за ручку й спускайтеся пошвидше. Я прикриватиму ваш відхід.
Уже за річкою вони почули постріли біля замку.
— Це козаки, — похопився Копиткевич, — розшукують мене.
Швачка підняв пістоль угору, вистрілив. З-за рогу замку появився верхівець у строях надвірного козака.
Копиткевич замахав руками, закликаючи його переправлятися через річку. Верхівець зразу зник. Минуло кілька хвилин. Копиткевич тим часом розповів про поїздку до Бишева, про нещастя, що спіткало його друга Генріха Рожнятовського. Нарешті на греблі появилася група вершників. Копиткевич полегшено зітхнув:
— Здається, аж тепер усе вирішилося благополучно. Можемо рушати й далі. Ви ж, пане Яне, з нами?
Байрацький глянув на своїх нових друзів, завагався:
— А як же Зубрицький? Невже для нього все скінчилося так щасливо?
— О ні! — блиснув карими очима Швачка. — Ніколи! Я не залишу доти Чорногородки, поки той бузувір не дістане заслуженої кари.
— Я теж, — став поряд із Швачкою Степанов.
— Хвилинку, панове, — обізвався Копиткевич. — Але я теж мушу звести рахунок з тим здрайцею!
— Бачте, пане Станіславе, — сказав Швачка, — ми йдемо в Чернечий ліс. Розшукаємо гайдамаків і будемо діяти сукупно з ними. А вам… ви поручик надвірної хоругви, тож не маєте права так ризикувати… Та й з гайдамаками спілкуватися не личить… Як на вас подивиться пан Карбовський?
— Але я в боргу перед вами, панове! Ви вирвали мене з рук того окрутника, врятували від безчестя, якого я міг там зазнати. Як я можу залишати вас тоді, коли ви збираєтеся віддячити нашому спільному ворогові за всі його кривди?
— Ви, пане Станіславе, зазнали прикростей від Зубрицького тільки через нас, отже, тільки ми маємо право карати його, а мстити йому ми будемо насамперед за весь посполитий люд, тоді — за вас, а там уже й за себе.
— Але ж… я не можу так, не подякувавши вам, розлучатися з вами… Я… Хіба що, пане Швачко… Моя шабля — це родова реліквія… Вона передавалася з діда-прадіда… Це найдорожча для мене річ… Візьміть її на згадку… На добру пам'ять…
Швачка розгублено закліпав очима, розчулено промовив:
— Я щиро вдячний вам, пане Станіславе. Але ж козакові не личить невдячним бути… Та й віддячити нічим… Хіба що…
Микита простягнув Копиткевичу пістоль, Інкрустований сріблом.
— Щира вам дяка, пане Микито. Якщо вас доля занесе у Білу Церкву, моя хатина — ваша хатина.
— Дякую, пане поручику. А коли доля закине вас на Запорізьку Січ, то запитайте Микиту Швачку, скажіть, що ви його приятель. Ручаюся, що мій приятель стане приятелем усьому товариству Жерелівського куреня.
Вони попрощалися. Копиткевич і Байрацький рушили на слободу (біля перших осель їх уже чекали козаки), а Швачка зі Степановим пірнули в лісові хащі й попрямували до Унави — на розшуки Івана Письменного і гайдамацької чати Лазаря Таранця.
Розділ IX
ВІДПЛАТА
Дебелий парубок знайшов Лазаря Таранця. Спалахнув отаман, коли почув про нове свавілля Стефана Зубрицького.
— Ну, зачекай, негіднику! — погрозив кулаком. — Перший раз ти відбувся маєтком. Тепер головешок буде замало. Збираймося, друзі!
— Всі їдемо, батьку отамане?
— Всі! Тільки не їдемо, а йдемо. Назад на панських конях повертатися будемо, — відповів Таранець і тут же розпорядився: — Ви двоє підете на чорногородську дорогу, ви — на бишівську, ви — на кощіївську. Решта — підуть зі мною. А ти, козаче… як тебе звати? — звернувся він до дебелого парубка.