— Ти хоча б мордяку таку не наїдав,— якось зауважив.— Бо скостять інваліда — пожену на роботу.
— Та я ж старався, Ригоровичу...
Потроху-потроху оточив себе тими, що "старалися". Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.
Давно уже звикнув, що його слово — закон.
Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.
Город зорати — Ригоровичу кланяйся.
Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.
Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.
А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню...
Знову ж таки Ригорович!
Все на ньому замкнулося.
І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.
І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під "Волгу" вже власну (нова-новісінька "Волга", їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім'єю до моря)... Коли заробітчани— гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили... Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.
Запанів, роз'ївся Ригорович — уже йому тісно і в "Волзі". І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить. Свій "актив" теж завела: забула, з якого боку і сапку тримати. Прибіжать, город увесь вилижуть, землю крізь пальці просіють. Поможуть і посадити, й зібрати.
VII
Й остання новина.
Ригорович став депутатом. Та не районної ради, а обласної. Голосів процент найвищий зібрав. Розтикавши свій актив по лічильних комісіях.
Тепер його й прокурор не укусить: дзуськи!