Дівчатка завжди вигадували, що їм треба попрасувати стьожки чи підшити спідницю, аби побігти в "костюмерну", як, за старою звичкою, звала свою маленьку робочу кімнату Олена Іванівна. Крім того, Олена Іванівна вчила охочих вишивати, і вже багато тумбочок у спальні були вкриті серветочками власної роботи. А старші дівчатка просто змагалися у майстерності обв'язувати хусточки.
Зараз навколо Олени Іванівни весь час юрбилися діти.
— Щоб тільки це не відбилося на табелі,— всерйоз непокоїлася Марина Петрівна. — Катю, дивись мені!
Та Катя, Ася, Роза і самі турбувалися — підтягали слабеньких. Яке ж це свято, коли в табелях двійки? Соромно в очі буде глянути і Марині Петрівні, і шефам, і всім дорогим гостям. Адже обов'язково питатимуть — як вчитеся в школі?
Ні, ні, все обійшлося гаразд. Навіть "вредний" Борис, Катине нещечко, витяг останні відповіді і контрольні на трійки.
До зали за три дні до свята нікого не пускали, крім членів ради піонерської дружини та Леночки, яку вже в школі прийняли до комсомолу. Та, звичайно, і уявити не можна було б, щоб Леночка в усьому не брала участі, хоча вона вчилася дні і ночі і перестрибнула навіть через клас.
Напередодні свята всі члени ради дружини лягли об одинадцятій годині. Вони розкладали подарунки малятам і середнім, допомагали прикрашати ялинку. А Марина Петрівна, Олена Іванівна, Машенька, Ліна, інші вихователі і куховарка Ніна Йосипівна, мабуть, зовсім не лягали. Закінчували шити. Адже одягти в карнавальні вбрання понад 100 чоловік — це не жарт! Треба було все прибрати, підготувати виставки дитячих робіт, і врешті — треба ж було напекти коржиків, хрустів і наготувати різних закусок!
Як Олена Іванівна була переконана, що весь сенс свята в її костюмерній, так і Ніна Йосипівна, велика і сувора на вигляд, уже літня жінка, не мала найменшого сумніву, що весь успіх свята залежить від неї— від її пирогів і хрустів.
Одна Марина Петрівна завжди гадала, що не від неї все залежить, а від усіх цих дбайливих рук: і від Ніни Йосипівни, і від Олени Іванівни, і від Ліни і Лени, і від Тоні і Зіночки, і навіть від найменшеньких — Ориськи та Ігорьочка. Але вона мусить скрізь сама поспіти, все сама оглянути, скерувати. Зовні завжди спокійна, без метушні, вона вносила скрізь лад і спокій. Треба було все помітити, нічого не забути під час підготовки, а ще важливіше — на самому святі.
І вона все помічала і нічого не пропускала.
І ось під час веселого свята, коли вже закінчилася вистава і діти, збуджені, радісні, юрбилися навколо Діда Мороза, намагаючися відгадати, хто це, Марина Петрівна помітила, що ніде нема Каті. Так, Каті ніде не було, ні з подругами по школі, ні з дорослими гостями, ні коло виставки робіт, ні коло ялинки.
Всі ці дні Катя була правою рукою Марини Петрівни. Вона допомагала "художникам" — Вані, Саші, і Насті прикрашати портрети, малювати декорації і перевіряла, як Тоня, Зіна і Валя пишуть запрошення. Перед виставою вона одягла малечу в убрання сніжинок, водночас підшиваючи нашвидку і повторюючи з ними слова. Потім одягла Леночку — царівну Лебідь — і сама встигла одягтися сестрою цариці. Привітна, як завжди, вона стрічала гостей-шефів з видавництва і училища танкістів, професора Петра Петровича з Академії і, головне, — легендарного героя Сидора Артемовича Ковпака. Хлопці так і побігли йому назустріч, оточили його, але засоромилися і слова не могли вимовити, і Софія Миронівна теж зніяковіла, а Катя виручила — вона підійшла і, щиро всміхнувшись, просто сказала:
— Ми такі раді, що бачимо вас, товаришу Ковпак. Ми читали вашу книгу і стільки чули, просимо до нас на свято.
Тоді вже всі діти осміліли. Він зайшов до зали, поглянув на нарядних дітей, на пишно вбрану ялинку.
— Дорогі діти, дорогі наші рідні діти,— почав він, і раптом сльози не дали йому говорити. Він простяг Каті і маленькій Ірочці подарунок, який привіз,— чеські і болгарські дитячі книжки і, трохи опанувавши себе, сказав кілька слів про радість бачити їх щасливими, веселими...
Тонісінькими голосками проспівали сніжинки, вийшов Дід Мороз.
— Хто? Хто? — загомоніли діти. Ніхто не міг здогадатися! Навіть коли він заговорив, бо говорив він удаваним товстим басом.
Потім почалася казка про царя Салтана. Як це все було чудово! Невже під ялинкою сиділи Ася, Роза і Катя, а не справжні три сестриці пряли під вікном? Царя Гвідона грав Ілько, а царя Салтана — Борис. Еге ж, Катин Борис — і як він чудово грав!
Про царівну Лебідь нема чого й казати! Леночці розпустили її золотисті коси, а на голові в короні блищала зірка, а плаття було з білої марлі, посипане ялинковим золотим дощем, вона вся сяяла, як зірка!
Подобався всім танок морських хвиль — Надя, Тоня і взагалі всі середні, а найдужче — Золота рибка. Золотою рибкою була Зіночка Лебединська — маленька, граціозна, з зеленкуватими очима. Вона чудово танцювала і декламувала.
Наприкінці знову з'явився Дід Мороз. Він привіз подарунки, потім були танці всіх дітей і дорослих навколо ялинки, і коли вже Дід Мороз повів усіх до їдальні, він там раптом сказав голосом... Ніни Йосипівни:
— Прошу до столу!
Ніколи такого не чекали від "серйозної" Ніни Йосипівни, і діти зняли такий вереск, що навіть Марина Петрівна злякалася.
Тоді Каті вже не було з дітьми, як не було її в танку навколо ялинки.
Але треба було запросити вечеряти гостей, дати розпорядження дітям, хіба мало клопоту хазяйці під час такого великого свята?
Тільки коли вже всі роз'їхалися, коли втомлені шумним святом діти поснули і все затихло, Марина Петрівна, навіть трохи хвилюючись, зайшла до спальні старших дівчат.
Все було гаразд! Марина Петрівна полегшено зітхнула.
Катя спокійно спала у своєму ліжку, затишно підклавши руку під праву щоку.
Другого дня Катя була, як завжди, заклопотана різними справами, і Марина Петрівна вирішила, що вона просто вчора її не помітила. Адже все було гаразд.
Минали веселі канікули, діти їздили до театру, влаштовували лижні вилазки, зробили невеличкий каток у садку, і Льоня Лебединський, який приходив у гості, вчив усіх надзвичайним фігурам. З ним чудово каталася Ліна Павлівна, хоча спочатку казала: