Ліна швидко одяглася, і кожен з дітей хотів їй допомогти — Ваня великий тримав пальто, Тоня і Світлана трохи не розірвали хусточку, яку Ліна одягала на шию.
До Галини Олексіївни теж усі враз пройнялися любов'ю, вона справді стала наче родичка, і так уже вийшло само собою, що всіх дітей вона перецілувала на прощання, коли всі вони юрбою проводжали їх до тролейбусної зупинки. Чим ближче вони підходили до дому, тим більше завмирало у Ліни серце.
Вони майже не розмовляли, тільки Галина Олексіївна міцно тримала її за руку і погладжувала ніби хотіла приголубити за всі ці роки.
Висока худенька дівчина з темними рудуватими косами, складеними вінком на голові, відкрила двері. Ліні одразу чомусь впав у очі цей віночок кіс і комсомольський значок на кофточці, а тоді вже вона побачила Танині очі, все обличчя і почула здивований вигук.
— Ой Ліна! Ліна!
— Ти пізнала, пізнала, Танечко? — питала, плачучи, мама.
— Звідки ти, Ліночко, ой Ліночка!
Вони припали одна до одної і не могли відірватися.
* * *
Звідки вона тут, вона розповіла потім, сидячи в обіймах Тані і Таниної мами у них на канапі в кабінеті.
— Тільки подумати,— не могла заспокоїтись Галина Олексіївна,— стільки часу в одному місті і не побачитись! Ми виїздили, але ж тільки на місяць — і саме в цей час ти заходила.
— Ой, як добре, — шепотіла Таня, стискуючи Лінину руку. Скільки років вони не бачилися, і яких років!
— Мамо! — раптом схопилася Таня. — А про батька ти сказала? Ліночко, ми ж твого батька бачили!
— Де, як? — перелякано спитала Ліна.
— Ми бачили його на станції. Він військовий.
— Військовий? — спитала Ліна здивовано. — Ви бачили його на волі?
— Звичайно, у нього орденська планочка на грудях, я помітила, тільки не встигла роздивитися, які саме ордени чи медалі.
— Ні, це правда? Ви не помилилися, то був він?
— Звичайно, він. Він сам підійшов до нас і спитав про тебе. Тільки поїзд швидко рушив, і ми не встигли поговорити як слід, навіть номер польової пошти спитати.
— Номер польової пошти,— повторила механічно Ліна і раптом згадала, як вона сказала тоді фрау Еллі: "Мій батько на фронті". Як їй хотілося тоді, щоб це була правда! І зараз їй невимовно радісно було почути це. Батько був на фронті, батько разом з усім радянським народом захищав Батьківщину. Він спокутував свою провину перед нею.
— Яка я щаслива, коли б ви знали, — тихо сказала вона. Галина Олексіївна погладила її по світлих косах, що лежали, як і в дочки, вінком на голові.
— Як же дізнатися, де він тепер? — схвильовано продовжувала Ліна. — Тепер я, мабуть, можу написати в військкомат, і там розшукають.
— Ох,— зітхнула Галина Олексіївна, — скільки ще батьків розшукуватимуть дітей і діти батьків. От я весь час розшукую одного хлопчика — Ясика з Білорусі. — І вона розказала Ліні про медсестру Олю і її сина Ясика, який лишався з бабусею.
— Галино Олексіївно,— схопила її за руки Ліна,— діти часто згадують Ясика, особливо Катя. Але вони самі не знають, де він подівся і ще багато малих дітей. А я певна,— сказала вона поволі,— що я бачила його остання з наших. — І вона розповіла про ізолятор в притулку, де вона мила підлогу і де лежав хворий синьоокий хлопчик Ясик, якого називали Гансом.
Вона розказала все, що знала про фрау Фогель.
Ох, це все було куди складніше, ніж навести порядки в будинку для обдарованих, ніж допомогти будинку для глухонімих! Депутат міськради була в розпачі, але назрівали деякі плани. Адже є відділи репатріації — перш за все перевірити там! А прізвище, рік, місце народження тепер уже можна було встановити за допомогою дітей з цього будинку.
"Ні, ні, Радянська влада не дасть їм загинути",— подумала Галина Олексіївна словами Олі.
От і Ліна тепер шукатиме батька.
Дівчата лягли разом на Таниному ліжку. Їм, звичайно, мало буде однієї ночі, щоб розповісти все одна одній, але Ліна намагалася розповісти не так про події, як про свої переживання, про своє ставлення, щоб Таня все зрозуміла і повірила їй. Повірила. Оце головне, оце те, що мучило її всі роки. Таня мусить повірити, як вірить їй Марина Петрівна, як вірять діти: Леночка, Катя, Льоня.
Але ж діти бачили її там... вони не можуть не вірити, у них було таке ж саме життя і такі ж самісінькі страждання!
А Таня, може, уявляє собі все зовсім інакшим.
Льова, Золя, Килинка і дівчата з барака № 5, фрау Еллі, Отто. Він, мабуть, теж загинув, як і лікар, в гестапо, як і Наш Льова. Діти, дитбудинок... Вітя Таращанський.
Еге ж, Вітя... Про нього теж розповідає Ліна і раптом питає:
— Таню, ти давно в комсомолі?
— З 1943-го року,— каже Таня.
І Ліна, не чекаючи такого ж запитання від Тані, каже сумно:
— А я ні. Як ти думаєш, мене приймуть коли-небудь?
— Обов'язково,— впевнено каже Таня,— однаково ж ти трималася, як належить радянській дівчині. Я рада, я така рада цьому... — додає вона з почуттям.
Ліна присовується ще ближче до неї. Яка вона щаслива зараз. Таня, можливо, й не розуміє цього. Наче нема вже між ними цих страшних років розлуки, і Ліна каже зовсім іншим тоном, так як колись, коли повіряли одна одній свої таємниці над Дніпром, під старим каштаном.
— А ти знаєш, я навіть не знала, чи маю я право писати Віті.
— Звичайно, маєш,— так само переконливо мовила Таня. — Я певна, чим більше він знатиме тебе і про тебе, тим більше віритиме.
— Як дивно,— сказала Ліна. — Мені здається, життя тільки-но починається...
Вони, нарешті, заснули...
А Галина Олексіївна ще після того довго не спала... ...Скільки буде ще таких несподіваних зустрічей, радості і горя. І раптом Галина Олексіївна глянула на сонного Андрійка і подумала:
"А хтось же й останній дочекається, буде ж хтось останній, до якого повернеться загублений. Що ж, я ладна була б бути останньою... тільки б дочекатися...
А вони... хай вони всі швидше зустрінуться, батьки з дітьми і діти з батьками... і ніколи, ніколи щоб більше не було війни..."
Тоня і Світланка
Тоню лікар поставив з дітьми праворуч, а Світланку ліворуч.
— Я з Світланкою,— сказала тихо Тоня.
— Ми з Тонею вдвох! — повторила стурбовано Світланка.
— Ви й будете завжди вдвох, — промовила Марина Петрівна. — Але ж зараз Тоні треба лікуватися. Ти ж бачиш, Світланко, яка Тоня худенька. Ти ж не хочеш, щоб вона зовсім захворіла і щоб її одправили: до лікарні.