Дивно мені це було — і подобалося одразу. Я показала їй всі історії, і вона уважно їх переглянула.
— Це дуже хороший хлопчик, — почала я їй казати, коли вона взяла першу анкету.
— Ні, не кажіть мені нічого, крім того, хто у нього є і скільки йому приблизно років. Я не хочу порівнювати, вибирати. Хай це буде справжня моя і його доля.
Отак ми відібрали кілька анкет дітей, у яких нікого не було.
— Оце Грицик, — сказала я про першого. — Йому чотири роки. І батька, і матір фашисти розстріляли і село спалили. Нікого у нього нема, його бійці підібрали.
— Ну, от я його й візьму. Я прийду за ним сьогодні. Тільки, знаєте, я не хочу, щоб нас знайомили. Яка це мати, що не пізнає свого сина?
— Вам показати фото? — спитала я.
— Ні, — похитала вона головою. — Я вже це все обміркувала. Його звуть Грицик, ви кажете? От і добре.
— Ви можете змінити ім'я, коли хочете, — перебила я її. — Ми дамо посвідку, і загс напише метрику вже з вашим прізвищем і з ім'ям, яке ви виберете.
— Ні, — усміхнулась вона, — навіщо? Ім'я хороше, і хлопчик уже звик до нього, йому вже чотири роки. То коли б немовля! Так от, коли я прийду, ви вийдете з дітьми і на голову мого сина покладіть руку. Я знатиму, що це мій син, а йому ви заздалегідь скажете, що мати приїхала.
Мене дуже зворушила і захопила ця жінка. Ні, справді, яке благородство! Хіба мати вибирає собі дитину перед народженням? Хіба вона не права?
Саша теж була зворушена, я це бачила, вона так м'яко розмовляла з цією жінкою, розпитувала її.
Я все зробила, як вона хотіла. Після пообіденного сну я сказала Грицикові:
— До тебе твоя мама прийде сьогодні.
Коли і як це слово стає найріднішим для дитини? Починає белькотати — і вже лепече і лікаркам, і няням: "Мамо! Мамо!"
— Моя мама? — спитав Грицик і поглянув весело своїми блакитними очицями.
Він, звичайно, не пам'ятає своєї матері. Його рік тому принесли в будинок, а до того він ще тинявся по якихось чужих людях, власне, його тиняли.
Ми вийшли з дітьми в залу, стояли там коло акваріума. Грицик весь час коло мене. Коли двері відчинилися і увійшла та жінка, я погладила Грицика по голові.
— Грицику! Синочку мій! — закричала жінка і кинулася до нього. і Грицик закричав:
— Мамо! Мама моя приїхала!
Жінка цілувала Грицика, як власну, знайдену нарешті дитину, і я певна, вона навіть не розглянула спочатку, які у Грицика блакитні очі, які рівненькі зубки і світле кучеряве волоссячко.
Вона його на руках понесла до кабінету, і там ми все оформили.
Грицик усіх повідомляв:
— Це моя мама знайшлась.
Вона зі мною і з усіма виховательками так зворушливо прощалася і так дякувала, що доглянули її (!) Грицика!
У мене язик не повертався спитати, чому вона вже такого великого бере.
Потім мені вже Саша сказала — Саші завжди все розповідають. Під час бомбардування у неї загинула дитинка, зараз їй було б стільки, скільки Грицику.
Чоловік її теж загинув на фронті. Вона одним одна. Працює тепер вчителькою.
Ну, за Грицика я цілком спокійна.
Валюшка
Сьогодні я знову ночувала в "Дитинці". Раніше всі говорили "Дитинка Єзус", ну, а я "Єзус" відкидаю, і тепер усі кажуть: "Ходімо до "Дитинки", "Чергую у "Дитинці".
Погода була жахлива. Сніг. Вітер.
Мелася Яремівна, я і Саша сидимо вранці в кабінеті і перевіряємо історії хвороби. Саша зранку до нас приїхала по наші матеріали, вона готує доповідь на конференцію. Раптом я почула шум і голоси за вікнами. А у нас вуличка тиха, рідко хто й машиною проїде. Я швидко підбігла до вікна.
— Меласю Яремівно! Олександре Самійлівно! Це до нас, я вас запевняю! Щось трапилося!
Це, справді, йшли до нас.
Попереду міліціонер щось ніс обережно на витягнутих руках. (Так незвичні батьки носять завжди дітей). За ним юрбилося кілька жінок.
Я побігла мерщій до дверей.
Далі передпокою ми, звичайно, цю юрбу не пустили, хоча цікаві жінки хотіли просунутися в коридор, та Саша суворо заборонила. Справді, це було малятко.
— Розумієте, розумієте, — заторохтіла одна з жінок в картатій хустці. — Я йду купувати два кіло картоплі. Ні, картоплю я вже тоді купила, я купувала цибулю.
— Спокійно, громадянко, — перебив її міліціонер. — Сюди я мушу здати дитину?
— Дайте все розповісти! — обурилась жінка в хустці. — Та от, купую я цибулю і раптом бачу — лежить жінка. — Та, що розповідала, нагнула голову і голос притишила до шепоту.
— Справді, лежить жінка, — так само шепочучи, підтвердили й інші жінки.
— Ми нахиляємося, — вела далі перша в картатій хустці, — і бачимо — жінка непритомна, а біля неї оця дитинка.
— Ми покликали міліціонера. Жінку відвезли до лікарні, а дитинку принесли сюди.
— Аякже! Ми покликали міліціонера, бо дитинка майже замерзла.
Поки жінки шепотіли і торохтіли, Мелася Яремівна взяла з рук міліціонера маленьку холодну грудочку з синіми ніжками і рученятами. Це була дівчинка. Який жах! Їй було не більше дев'яти днів! У неї ще не загоїлася пуповина, очі були закриті, і тільки ледь чутний писк вилітав з цього нещасного тільця. Дівчинка ледь дихала. Мені аж моторошно стало.
— І ручки, і ніжки обморожені, — сказала Мелася Яремівна. —
Надіє Петрівно, швидше несімо в ізолятор. Накажіть приготувати ліжечко, ватний конверт.
— І жировий компрес, — кинула Саша, яка ледве вирядила всіх жінок і розписалася у міліціонера, що дитинку взяли.
— Воно помре, нещасне! — сказала, йдучи, жінка в картатій хустці і перехрестилася.
— То в "Дитинці Єзус" без пересадки посилали на небо, а ми спробуємо, щоб воно ще пожило, — не втрималася я, щоб не кинути їм навздогін.
До чого мені було шкода цю крихітку, цей маленький носик, посинілий і вже загострений.
— Пневмонія, — сказала Саша. — Коли б усе-таки вдалося врятувати!
Незабаром нам подзвонили з лікарні, що мати померла.
Цілий день я і Мелася Яремівна не відходили від дитинки, давали їй крапельки води з піпетки, влаштували ватний конверт, як для недоносків, ставили компрес на малесенькі грудки, а воно ж навіть не стогнало. Де візьметься стогін у такому крихітному тільці? Дитинча тільки ледь чутно сипіло. Увечері Мелася Яремівна попросила мене побути коло дитинки, а сама зачинилася в кабінеті і щось товкла, збивала, розминала, а потім винесла в баночці якусь мазь.