Рибалка та його душа

Страница 6 из 11

Оскар Уайльд

У перших палатах я побачив ідола на яшмовому троні, облямованому великими перлами Сходу. Ідол був вирізаний із чорного ебенового дерева, і статура його була статурою пересічної людини. На чолі його сяяв яхонт, і густа олива крапала з волосся його на стегна. Стопи ідола були червоними від крові щойно зарізаного козеняти, і чересла його оперізував мідний пасок, унизаний сімома берилами.

І звернувся я до жерця: "Оце ваш бог?" І він відповів мені: "Оце наш бог".

"Покажи мені бога, — вигукнув я, — бо я тебе вб'ю". І торкнувся я руки його, і рука його скоцюрбилася.

Тоді жрець змолився до мене: "Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога".

Тоді дмухнув я йому на руку, і рука стала знову здоровою, а він затремтів і повів мене до других палат, і побачив я ідола у нефритовому лотосі, прикрашеному величезними смарагдами. Ідол, вирізаний зі слонової кості, був удвічі більший за звичайну людину. На чолі його сяяв хризоліт, груди його були змащені миррою і корицею. В одній руці тримав він кривий скіпетр із нефриту, а в другій — круглий кристал. На ногах його були мідні котурни, а товсту шию охоплювало намисто з місячного каменя.

І звернувся я до жерця: "Оце ваш бог?" І він відповів мені: "Оце наш бог".

"Покажи мені бога, — вигукнув я, — бо я тебе вб'ю". І торкнувся я очей його, й він засліп.

Тоді жрець змолився до мене: "Нехай вельможний пан зцілить слугу свого, і я покажу йому бога".

Тоді дмухнув я йому на очі, і повернувся до нього зір, і затремтів він знову, й повів мене до третіх палат, і не було там ані ідола, ані образа, а лише дзеркало кругле металеве, встановлене на вівтарі кам'яному.

І звернувся я до жерця: "Де ваш бог?"

І відповів він мені: "Немає тут бога, але це дзеркало, що ти бачиш, є Дзеркалом Мудрості. І відбивається в ньому все, що є на небі й на землі, окрім лише того, хто дивиться в нього. Не відбиває дзеркало лиця, щоб той, хто дивиться, став мудрим. Багато інших дзеркал існує, але всі вони Дзеркала Суджень. Це єдине є Дзеркалом Мудрості. Ось чому воно — божество, і ми молимося до нього".

І подивився я у дзеркало, і було там усе, як він сказав.

І зробив я дещо дивне, а що саме — не важливо, бо в долині, яка пролягає в одному дні путі від того місця, сховав я Дзеркало Мудрості. Дозволь мені знову увійти в тебе, служити тобі, і станеш ти мудрішим за мудрих, і Мудрість стане твоєю власністю. Дозволь мені увійти в тебе, і не буде мудрішого за тебе.

Та молодий Рибалка тільки розсміявся.

— Кохання краще за Мудрість, — вигукнув він, — а Русалонька кохає мене.

— О ні, немає нічого кращого за Мудрість, — відповіла Душа.

— Кохання краще, — сказав молодий Рибалка й пірнув у глибини моря, а Душа заплакала і пішла собі через болото.

І другий рік минув, і повернулася Душа на берег моря, і покликала молодого Рибалку, і піднявся він із глибин і запитав:

— Чому кличеш ти мене?

І відповіла йому Душа:

— Наблизься, я хочу поговорити з тобою про дивовижні речі.

І наблизився він, і влігся на мілині, і підклав руку під голову, і почав слухати.

І розповіла йому Душа:

— Коли ми розійшлися, то прийшов час для моєї мандрівки на південь. З Півдня приходить усе коштовне. Шість днів тривала моя подорож битими шляхами, що ведуть до міста богині місяця Іштар, запорошеними червоним пилом битими шляхами, якими ходять прочани, і вранці сьомого дня — о диво! — під ногами моїми розкинулося в долині місто.

Має те місто сім брам, і перед кожною брамою стоїть кінь бронзовий, що починає іржати, коли з гір спускаються бедуїни. Брами оббиті міддю, а сторожові вежі на мурах вкриті латунню. У кожній вежі стоїть лучник із луком у руках. На світанку б'ють лучники стрілою в гонг, а на заході сонця сурмлять у ріг.

Мені кортіло увійти, але варта зупинила мене і спитала, хто я такий, мала-бо я твою подобу — образ юнака. І я, тобто той юнак, відповів, що я дервіш і прямую до Мекки, де зберігається зелене покривало, на якому руками янголів вигаптуваний срібними літерами Коран. Переповнилися вони подивом і запросили увійти до міста.

Місто має вигляд казкового базару. Варто тобі було б побувати там зі мною. Уздовж вузьких вуличок тріпотять веселі ліхтарики, як великі метелики. Коли понад дахами віє вітер, вони піднімаються й опадають, як кольорові бульбашки. Перед своїми крамничками сидять крамарі на шовкових підстилках. Мають вони лискучі чорні бороди, тюрбани їхні вкриті золотими блискітками, і перебирають вони холодними пальцями довгі бурштинові чотки й низки намиста з огранених самоцвітів. Дехто з них торгує духмяними смолами й пахучими мастилами, і екзотичними парфумами з островів Індійського океану, і густою олією червоних троянд, і миррою, і маленькими, як цвяшки, пряними гвоздиками. Коли хтось зупиняється поговорити з ними, вони кидають дрібочки ладану у свої жаровні, і повітря наповнюється пахощами. Бачив я сирійця, що тримав у руках тонку як очеретина трубку. З неї піднімалися сірі цівки диму, і, згоряючи, вона пахла, як рожевий мигдаль навесні. Інші продають срібні браслети, всіяні ясно-блакитною бірюзою, і прикраси для ніг із кручених шкіряних дротинок, оздоблені срібними перлами, і тигрові пазурі, оправлені в золото, і пазурі тієї золотавої кішки, леопарда, також у золоті, і сережки зі смарагдами, і каблучки, вирізані з нефриту. З чайхан долинає звук гітари, а курці опіуму озирають перехожих, й усміхнені їхні обличчя білі як полотно.

Справді, варто було б тобі побувати там зі мною. Виноторгівці проштовхуються крізь натовп, несучи на плечах великі чорні міхи. Більшість із них продають вино Ширазу, солодке як мед. Вони наливають його у невеличкі металеві келишки і посипають трояндовим листям. На ринковій площі стоять продавці фруктів з найрізноманітнішими плодами: тут і стиглий інжир з фіолетово-червоною м'якоттю; і жовті, немов топази, дині, що пахнуть мускусом; солодкі цитрини та райські яблука, грона білого винограду, круглі жовтогарячі помаранчі й довгасті зелено-золотаві лимони. Якось я побачив слона. Хобот його був пофарбований у червоний і жовтогарячий кольори, вуха прикрашала сітка, сплетена з темно-червоної шовкової тасьми. Він зупинився біля однієї з крамничок і почав поїдати помаранчі. А хазяїн тільки сміявся. Ти й уявити собі не можеш, які дивні там люди. Коли вони щасливі, то йдуть до продавця птахів, купують пташку в клітці й випускають її на волю, щоб радість їхня була ще сильнішою, а коли вони у скорботі, то шмагають себе колючими шипшиновими гілками, щоб біль не вщухав.