Але нічого не відповів своїй Душі молодий Рибалка, а сплів собі у розколині скель хижку і прожив у ній аж рік. І щовечора кликав він Русалоньку, і щодня гукав він її, і щоночі вимовляв він її ім'я. Проте так і не піднялася вона з моря побачитися з ним, і ніде в морі не міг він її знайти, хоч і шукав по гротах і в зеленій воді, у лагунах припливів і в глибоких вирах.
А Душа безнастанно підбурювала його на зло і нашіптувала про жахливе. Та не взяла вона над ним гору, такою сильною була влада кохання в ньому.
Коли минув рік, подумала собі Душа: "Я спокушаю й під'юджую мого хазяїна на лихе, але дужче за мене його кохання. Тепер я спокушатиму його добром, тоді він піде за мною".
І мовила Душа до молодого Рибалки:
— Ти дізнався про радощі світу, та не схотів слухати мене. Дозволь мені розказати про страждання світу, можливо, тоді ти дослухаєшся до моїх слів. Бо насправді Страждання править світом і нікому не вдається уникнути його лабетів. Одні потребують одежини, інші не мають хліба. І в королівських пурпурових шатах, і в латаному ганчір'ї сидять вдови. Човгають по болотах прокажені, ненавидять вони одне одного. Виходять на битий шлях жебраки, але порожніми лишаються їхні гаманці. Вулицями міст сновигає Голод, а під брамою сидить Чума. Ну ж бо, ходімо зі мною, ти виправиш усе. Навіщо тобі отут час марнувати, навіщо кликати свою кохану, яка не приходить на поклик твій? І що таке кохання, що ти його так високо цінуєш?
Але не відповів молодий Рибалка нічого, бо сила кохання його була велика. І щоранку кликав він Русалоньку, і щодня гукав її, і щоночі вимовляв її ім'я. Проте так і не піднялася вона з моря побачитися з ним, і ніде в морі не міг він знайти її, хоч і шукав по річках, що вливалися в море, і в долинах під хвилями, і в морі, яке ніч робить бузково-червоним, і в морі, яке світанок фарбує насіро.
І другий рік скінчився, і мовила Душа до молодого Рибалки, коли сидів він самотньо вночі у хижці своїй:
— Гай-гай! Спокушаю я тебе злом, і спокушаю добром, але кохання сильніше за мене. Тож не спокушатиму я тебе більше, але благаю, впусти мене в серце своє, і тоді я стану одним цілим із тобою, як раніше.
— Певна річ, ти можеш увійти в моє серце, — відповів молодий Рибалка, — адже за всі дні блукання світами без серця, мабуть, страждання переповнило тебе.
— Ой леле! — вигукнула Душа. — Не можу я знайти входу, бо серце твоє заполонило кохання.
— Як би я хотів тобі допомогти! — мовив молодий Рибалка.
І щойно вимовив він ці слова, як пролунало з глибин моря тужливе голосіння, яке чують люди, коли хтось із Морських Мешканців помирає. Молодий Рибалка рвонувся зі своєї хижки на берег. Чорні хвилі котилися до землі й несли щось біліше за срібло. Був їхній тягар білий, як піна морська, і гойдався у хвилях, як квітка. Прибій вихопив його у хвиль, піна забрала в прибою, берег узяв його — і біля ніг своїх побачив молодий Рибалка тіло своєї Русалоньки. І лежала вона перед ним мертва.
Ридаючи, як зломлена горем людина, впав він біля неї, і цілував холодні рожеві вуста, і перебирав її вогке бурштинове волосся. Впав він біля неї на пісок і ридав, тріпочучи ніби від радості, і притискав її до грудей своїми засмаглими руками. Холодні були її губи, та він цілував їх. Солоний був мед її кіс, але він впивався гіркою радістю. Він цілував її мертві повіки, і кришталики солі, що виступили на них, були не такими солоними, як його сльози.
І мертвій коханій сповідався він. У ніжні мушлі вух її вливав він терпке вино своєї повісті. Поклав він маленькі руки її собі на плечі, пестив пальцями тонку очеретинку її шиї. Гіркою, гіркою була його радість, і повним дивної втіхи був його біль.
Темне море підступало дедалі ближче, біла піна стогнала, ніби прокажений. Білими пазурами піни дряпало море берег. З палацу Морського Царя знову долетіло голосіння жалобне, і далеко в морі великі Тритони хрипко сурмили у мушлі-ріжки.
— Утікай звідси, — просила його Душа, — бо море підкочується дедалі ближче, і якщо ти зволікатимеш, поглине воно тебе, вб'є. Утікай звідси, я боюся, бо бачу, що серце твоє для мене закрите силою кохання твого. Утікай звідси у місце безпечне. Ти ж не виженеш мене на той світ без серця, ні?
Та не слухав молодий Рибалка Душі своєї, тільки до Русалоньки мовив він:
— Кохання краще за Мудрість, цінніше за скарби і прекрасніше за ніжки дочок людських. Вогонь не може його здолати, ані вода потопити. Я кликав тебе на світанку, та не з'являлася ти на поклик. Місяць чув твоє ймення, а ти замкнула свій слух для мене. Бо підступно тебе я покинув і тільки на власні муки звідси пішов. Але завжди кохання до тебе було зі мною, і ні на крихту не зменшувалася сила його, і ніщо не могло подолати його, хоча я бачив зло і бачив добро. А тепер ти померла, і, безсумнівно, помру з тобою і я.
А Душа благала його полишити це місце, але він не слухав — таким сильним було його кохання. А море підступало дедалі ближче, намагалося захлеснути його хвилями своїми, і коли він усвідомив, що кінець його близько, поцілував він нестямними вустами холодні вуста Русалоньки, і серце його розбилося. Повнота його кохання розірвала йому серце, і знайшла в нім Душа шпаринку, увійшла в серце і стала з ним одним цілим. І тоді накрило море молодого Рибалку своїми хвилями.
А вранці Священик пішов благословити море, бо розгулялося воно. Разом із ним пішли й ченці та музики, свічкарі та кадильники ладану, й багато усякого люду.
І коли Священик вийшов на берег, то побачив, що лежить у прибої потопельник — молодий Рибалка, що охопив мертве тіло Русалоньки. Відступив Священик, спохмурнілий, перехрестився і вигукнув повним голосом:
— Не благословлятиму я ані моря, ані тих, хто в ньому. Прокляті хай будуть Морські Тварі, прокляті хай будуть ті, хто з ними знається. А цей, котрий заради кохання зрікся Бога і лежить отут зі своєю любаскою, вбитий судом Божим, — візьміть його тіло й тіло коханки його та поховайте в кутку кладовища, де ховають нечестивих, і не ставте над ними жодного знака, аби ніхто не довідався, де вони упокоїлися. Бо були вони прокляті за життя, і прокляті будуть після смерті.