Мати вмовляла його, просила не пити води, казала, що треба перетерпіти й тоді хвороба одійде.
— Потерпи, рідненький!—казала, вона.— І до ранку тобі покращає. Ти сам собі кажи: "Синя мишко, дай води". От побачиш, легше буде. Попроси, рідненький, синю мишку, нехай прибіжить і нехай принесе тобі води... Тільки ти гарненько попроси...
Тієї ночі, борючись із спрагою, він шепотів це заклинання, сподіваючись, що синя мишка й справді прибіжить і принесе йому пити. Він усе повторював і благав синю мишку: "Синя мишко, дай води! Синя мишко, дай води!" Потім він марив, кидався в жару. І все просив: "Синя мишко, дай води!" Вона не появлялася дуже довго, а він усе шепотів, кликав її, плакав і просив: "Синя мишко, дай води!" І нарешті вона прибігла. Синя мишка була холоднувата, невловна, як вітрець опівдні над струмком у лісі. Розгледіти її було важко, вона, як виявилося, вся була голуба, легесенька і пурхала, наче метелик". Мишка приторкалася, пурхаючи, м'якою шерсткою до обличчя, до шиї, до тіла і тим приносила полегшення. Здається, вона дала йому напитися води, і він довго й жадібно пив, а вода прибувала, вирувала навколо, заплескувала його з головою.
Вранці він прокинувся із світлим, легким почуттям на душі, він одужував, хоч і дуже був знесилений. І довго по тому не виходила з пам'яті хлопчикові ота синя мишка-во-донос, що прибігала тієї ночі, коли йому було дуже погано, щоб напоїти й вилікувати його...
Тепер він згадав про це, сохнучи, згоряючи від спраги в човні. От якби знову появилася синя мишка! І з пронизливою тугою й жалем подумав у ту хвилину про матір, яка заронила в його душу надію на синю мишку-напувальни-цю. Він із щемом у душі згадував, як мати схилялася над ним, коли йому дихалося так важко і так хотілося пити. Яким сумним і до сліз відданим було її обличчя, з якою тривогою, з якою готовністю зробила б для нього все, що тільки зуміє, дивилася вона на нього і з благанням, і з затаєним страхом. Що тепер з нею, як там вона зараз? Побивається, плаче, жде не діждеться коло моря... А море нічого не скаже. І ніхто не спроможний допомогти їй у такій біді. Тільки жінки та діти, мабуть, палять вогнища на кручах Рябого Пса і тим ще вселяють їй надію, а що коли раптом та й нагряне щастя — раптом та й появляться біля берегів проПалі в морі. 4
А вони тим часом поволі кружляли на човні в мертвому, аспідно-чорному просторі, поволі втрачаючи в імлі нічного туману останні надії на порятунок. Ні, занадто нерівні були сили — морок вічності, що існував ще до появи Сонця у Всесвіті, й четверо приречених в утлому човні... Без води, без їжі, без дороговказних зірок серед океану...
Ніколи не бачив Кириск такої чорної чорноти на світі й ніколи не гадав за своє коротке життя, що такі жорстокі муки непогамовної спраги. Щоб якось перебороти себе, Кириск почав думати про ту синю мишку-напувальницю, яка його колись визволила, напоїла й зцілила...
Синя мишко, дай водні
Він заходився безперестанку нашіптувати сам собі це дивовижне заклинання, якого навчила його мати:
Синя мишко, дай водні Синя мишко, дай води!
І хоч чудо не відбувалося^ він і далі ревно благав і кликав синю мишку. Тепер вона стала його надією й замовлянням проти спраги...
Синя мишко, дай води!
Замовляючи себе, намагаючись таким чином одвернута свою увагу, хлопчина то впадав у дрімоту, то прокидався, мимохіть прислухаючись уривками серед сну до розмови Органа й Ємраїна. Вони про щось тихо й довго розмовляли. То була чудна, незрозуміла розмова, з довгими паузами мовчання, з недомовленими й іноді незрозумілими словами. Кириск виразніше розбирав слова Органа, приткнувшись у нього під боком,— старий говорив через силу, важко дихаючи, але вперто переборюючи хрипи й клекіт у горлі, а батька чув гірше — той сидів далі, за своїми веслами.
— Не мені тебе вчити, але подумай, аткичх,— палко шепотів Емраїн, так наче хтось міг їх тут почути.— Ти ж розумний чоловік.
— Думав, дуже добре думав, так буде краще,— відповів Орган, залишаючись, як видно, все ж при своїй думці.
Вони ненадовго примовкли, і потім Емраїн промовив:
— Ми всі в одному човні — всім нам судилася однакова доля.
— Доля, доля,— з болем пробурмотів старий.— Долі не минути, відомо,— говорив він з хрипким придихом у голосі,— але на те вона доля — хочеш покорись, хочеш — ні. Якщо нам кінець — комусь можна й самому поквапити долю, щоб інші побачилися. £ам подумай, а що коли шляхи відкриються, пустишся з останніх сил, і земля буде вже на видноті, й не вистачить кількох ковтків води душу дотягти, хіба розумно, хіба не прикро буде?!
Емраїн .відповів щось невиразне, і вони замовкли.
Кириск намагався заснути і все кликав свою синю мишку. Йому здавалося, що вона появиться, коли він спатиме... Проте сон не йшов.
Синя мишко, дай води!
— Ну, як там Милгун?— спитав Орган.
— Та все так само — лежить,— відповів йому Емраїн.
— Лежить, кажеш;— І, перечекавши трохи, старий промовив, нагадуючи:— Опритомніє — передай йому.
— Гаразд, аткичх.— Голос Емраїна при цьому затремтів, він через силу прокашлявся.— Усе передам, як було сказано.
— Скажи йому, що я поважаю його. Він великий мисливець. І людина непогана. Я завжди поважав його.
І знову вони замовкли.
Синя, мишко, дай води!
Емраїн потім щось сказав, Кириск не зовсім розчув його слова, а Орган відповів йому:
— Ні, не зможу чекати. Хіба не бачиш? Сил не вистачить. Добрий собака здихає далі від очей. Я сам. Я був великою людиною! Це я знаю. Мені завжди снилася Риба-Жінка. Ти цього не зрозумієш... Я хочу туди...
Вони ще про щось говорили. Кириск засинав, кличучи мишку-напувальницю:
Синя мишко, дай води)
Останнє, що він почув, як батько, присунувшись ближче до Органа, сказав:
— Пам'ятаєш, аткичх, якось купці приїжджали на оленях, сокири міняли й усякі речі. Отой Рудий здоровенний розповідав, що був у якійсь далекій країні великий чоловік, який пішки пройшов по морю. Були ж такі люди...
— Виходить, він дуже великий чоловік, найбільш великий з усіх великих,— відповів на те Орган.— А в нас найбільш велика — Риба-Жінка.
Кириск уже спав, але якісь слова ще невиразно долинали до його свідомості: