— Ні,— твердо сказав він,— зараз не дам. Терпи.
Коли б знав він, старий Орган, як хотілося пити після юколи, що вони втрьох, з батьком і Милгуном, все ж таки не витерпіли до кінця дня — почали гризти, зголоднівши. І хоч запили юколу водою, та цього було зовсім мало, а через деякий час пити захотілося ще дужче. А старий Орган не приторкнувся до юколи, перетерпів, але й води не пив, зберіг, не дозволив собі й ковтнути. Того дня двічі пили воду — вранці й увечері, за винятком Органа. Увечері зовсім небагато, всього лише на дні ковша. А води в барилі залишалося все менше й менше.
Коли хотілося пити, пити й пити, чекання перемін ставало нестерпним катуванням.
Так тривало всю ніч... І всю ніч лежав непорушно застиглий туман. І море не ворухнулося...
І на ранок ніяких змін. Лише трошки світліше стало в сіро-бурих надрах туману, ледь просторіше. Тепер можна було розрізнити обличчя й очі. І на кілька сажнів навколо човна тьмяно сріблилась важка, нерухома, мов ртуть, мертва хвиля. Такої стоячої води Кириск ніколи не бачив. І ніякого вітерцю, і ніяких змін. — Але того ранку хлопця дуже вразило, що так різко змінилися обличчя дорослих. Осунулися страшенно, позаростали твердою щетиною, очі померкли, попровалювалися темними колами, ніби схопила їх смертельна хвороба. Навіть батько, на що вже дужий і впевнений, і той неймовірно змінився. Тільки й лишилося — борода. Губи покусані до чорноти. І на Кириска дивиться з жалістю, хоч і мовчить, нічого не каже. Особливо осунувся старий Орган. Згорбився, ще біліший став, і кадикаста шия його витяглася і подовшала, а очі сльозилися ще більше, ніж досі. І тільки в погляді зосталося те, чим був Орган. Мудрий, суворий погляд старійшини так само таїв у собі щось значне, відоме й приступне тільки йому.
День почався з найважчого — з того, що розподілили між собою по кілька ковтків води. Орган сам наливав. Затиснувши барило під пахвою, він тоненькою цівкою цідив вологу на дно ковша, і руки його при цьому дуже тремтіли. Першому він подав Кирискові. Кириск ледве дочекався цього. Зацокотів зубами об вінця ковша і, проковтуючи воду, відчув лише на мить, як звогчився, опав жар усередині й як зашуміло від хвилювання в голові. Та доки він повертав ківш, жар знову відновився і палив, як і раніше, і навіть більше, ніби там, усередині, роздратували звіра. Потім пив Милгун. Потім Емраїн. Страшно було дивитися, як вони пили. Хапали ківш тремтячими руками і повертали не дивлячись в обличчя Органові. Нібито він був винен, що так мало їм припало питва. А сам Орган, коли дійшла черга, не налив собі й краплини. Мовчки заткнув чопика. Це здалося Кирискові неймовірним. Коли б барило було в його руках, він ладен був би налити собі повен ківш, потім ще й ще і пити, поки не впав би. А потім хай буде, що буде. Аби лише раз напитися досхочу. А старий Орган відмовив собі навіть у тому, що належало йому.. Відмовився од води на денці.
— Нащо так, аткичх. Наливай, як усім! — не витерпів нарешті Емраїн, хриплячи, пересилюючи себе,— І вчора не пив. Загибати, то вже разом загибати!
— Я перебуду!— спокійно відповів Орган.
— Ні, це неправильно!— підвищив голос Емраїн і додав роздратовано:— Тоді і я не питиму!
— Тут і пити нема чого. Про що мова! — Орган усміхнувся, мовляв, які ви нерозумні, поволі похитав головою, знову виймаючи чопа з барила й, націдивши води на денце, сказав:— Нехай Кириск вип'є за мене.
Хлопець розгубився, і всі замовкли. А Орган простягав йому ківш:
— На, Кириску, пий. Не думай ні про що. Кириск мовчав.
— Пий,— сказав йому Милгун.
— Пий,— сказав йому Емраїн.
— Пий,— сказав 'старий Орган.
Кириск вагався. Мручи од спраги, хотів одним духом випити ці кілька ковтків води, але не посмів.
— Ні,— сказав він, переборюючи бажання, що вогнем палило його всередині — ні, аткичх, сам пий,— і відчув, як запаморочилась голова.
Органова рука здригнулася від цих слів, він важко зітхнув. Погляд його пом'якшав, вдячно голублячи хлопця.
— Я ж на віку своєму, знаєш, ой, як багато води випив. А тобі треба довго ще жити, щоб...— І він не доказав.— Ти зрозумів мене, Кириску? Пий, так треба, ти мусиш випити, а за мене не турбуйся. На!
І знову, ковтаючи воду, лише на мить відчув хлопець, як звогчився, опав жар усередині, й знову, вслід за полегшенням, зразу ж захотілося пити. Цього разу, він відчув у роті присмак води, що вже протухала. Та це не мало значення. Аби лише була вода, хай яка завгодно, аби лише можна пити. А її залишалося все менше й менше...
— Ну, що ж тепер, що будемо робити?—промовив Орган, звертаючись тим часом до одноплемінників.— Будемо пливти?
Запала тривала мовчанка. Всі оглянулись навкруги. Та, крім непроникливого туману за два сажні від човна, у світі нічого не було.
— Куди пливти?—зітхнувши, порушив мовчанку Емраїн.
— Що значить — куди?—несподівано чомусь спалахнув Милгун.— Будемо пливти, краще пливти, аніж здихати на місці!
— Ну, а хіба неоднаково — чи ми пливемо, чи не пливемо?— урезонював його Емраїн.— У такий туман пливти в нікуди, хіба не однаково?
— А мені плювати на туман!— ще з більшим викликом заперечив Милгун.— Мені плювати на твій туман! Утямив? Будемо пливти, а ні, я перекину зараз цей проклятий каяк догори дном, і всі підемо годувати риб! Ти зрозумів мене, Емраїне Бородатий, будемо пливти! Ти зрозумів?..
Кирискові стало не по собі. Йому стало соромно за аки Милгуна. Той чинив не так, як слід, все ж таки він був молодший за батька. Отже, щось зрушилось, щось схитнулося в ньому чи в тому, що вони тепер являли собою, ці четверо нівхів у човні. Всі мовчали, засмучені й пригнічені. Замовк, з шумом дихаючи, і сам Милгун. Емраїн похилив голову. А старий Орган дивився кудись убік, і обличчя його було непроникне, мов той туман, що оточував їх з усіх боків густою завісою.
— Заспокойся, Милгуне,— промовив нарешті Емраїн.— Адже я так; до слова сказав, звичайно, краще пливти, аніж стояти на місці. Ти маєш рацію. Давай, попливли.
І вони рушили. Знову заскрипіли кочети, знову із сплеском підіймалися й опускалися весла, беззвучно розбігалася й одразу ж знову зливалася за човном тиха безслідна вода. Але враження було таке, що вони не пливли, а стояли на місці. Скільки б вони не просувалися, кругом стояв туман, схоже було — ніби вони в зачарованому колі. Оце, напевне, й вивело знову Милгуна з себе.