— Це я! Кириск зі-мною! Ви чуєте мене?
— Чуємо! Ми на місцях! — прохрипів Емраїн.
— Хто запам'ятав вітер? — прокричав Орган.
— А яка з того користь? — із злістю вигукнув Милгун. Старий змовк. Справді, напрям вітру тепер був ні до
чого. Куди занесло їх, де вони, далеко чи близько від островів, що могли послужити їм орієнтиром, угадати було важко. А можливо, їх занесе так далеко, що вони ніколи не знайдуть свої Соски. І він змовк, пригнічений мороком і хитавицею. Великий Орган змовк у тяжкому роздумі. Єдине, в чому все ж поталанило, це.те, що, минувши острови, вони, отже, не розбилися об прибережні скелі. Але без островів і без зірок серед ночі й туману не було ніякої можливості зорієнтуватись. Орган був безсилий щось сказати. І все-таки через деякий час він прокричав:
— Вітер був Тлангі-ла 1, коли ми повернули носом! Йому ніхто нічого не відповів. Веслярам було не до того.
І знову Орган змовк. Кириск тремтів усім тілом, приткнувшись біля його ніг. Тоді Орган попередив веслярів:
1 Тлангі-ла — південно-східний морський вітер, сильний і холодний.'
— Ми з Кириском будемо вичерпувати воду, а ви тримайтеся!
Він нагнувся до Кириска, обмацав його в темряві й, упевнившись, що той неушкоджений, сказав хлопцеві:
— Кириск, ти не бійся. Давай вичерпувати воду. А то нам буде погано. Черпак у нас один, ось він, я його знайшов, а ти на ось ковша, візьми, усе ж таки краще... Ти держиш? Візьми ківш, кажу...
— Так, аткичх, я взяв. А довго так буде? Мені страшно.
— Мені теж страшно,— промовив старійшина Орган.— Але ми чоловіки, і нам таке судилося.
— А ми не втонемо, аткичх?
— Не втонемо. А якщо втонемо,' то так повинно бути. А тепер давай держись за мене однією рукою, а другою вичерпуй, вихлюпуй воду.
Добре, що Орган вчасно схопився й, користуючись невеликою передишкою, вони могли відлити воду, що набралася в човен. І саме тоді, коли вони, працюючи навпомацки, вичерпували воду, Орган звернув увагу Кириска на невелике барило, з якого вони вдень пили воду.
— Кириск,— сказав він йому, беручи його за руку.— Ось барило наше з водою. Намацав? Запам'ятай, що б там не трапилося, бережи барило. Держись за нього, вчепись, але не розлучайся. Коли що, то краще нам загинути, аніж лишитися без нього. Ти зрозумів мене? Ні на кого не надійся... Чуєш?
Добре, що він сказав йому про це, добре, що вчасно попередив хлопця. Дуже скоро йому це знадобилося.
Трохи ослабнувши, шторм знову заходився розгойдуватися. Цього разу ще з більшою силою й лютістю, ніби користуючись прикриттям ночі та безпорадністю людей, котрі нічого не бачили в пітьмі й у тумані. Цього разу хвилі обрушувалися з новим нападом лютості, ніби й справді помщаючись за дане коротке послаблення. Й закрутився, завертівся поміж незримими хвилями органівський каяк, якого вони нещадно жбурляли у всі боки. Сплески заливали човна. Човен осідав, зачерпуючи воду. Хоч як метався Орган з черпаком, повзаючи на колінах, він не міг встигнути вичерпати воду, що весь час прибувала. І тоді закричали веслярі:
— Викидай усе! То-онемо! Викидай!
Кириск голосно заплакав від страху, проте його ніхто не чув і нікому не було діла до нього. Хлопчина забився в куток біля корми, міцно тримаючи барильце. Він навалився на нього боком, судорожно скрутившись, здригаючись від плачу. Він пам'ятав, що це найголовніше з усього, що він повинен був виконувати, що б там не трапилося. Він розумів, вони тонуть, але й тоді він робив те, що йому звелів старійшина Орган,— беріг барило з водою.
Напівзатонулого човна треба було негайно рятувати. Милгун і далі скажено працював веслами, намагаючись з усіх сил робити так, щоб човен не перекинувся, а Орган і Емраїн викидали за борт усе, що було в човні. Іншого виходу не було. В море полетіли обидва вінчестери, гарпун, мотки вірьовок і всі інші речі, навіть бляшаний чайник Органів. Найтрудніше їм було з тушею нерпи. Намокла, ослизла, обважніла туша не піддавалася. її треба було підняти з дна човна і вивалити за борт. Те, заради чого вони йшли в плавання на безлюдні острови,— здобич,— треба було викинути геть. Вони хрипко гарчали, викрикували лайки й прокляття і насилу підтягали в тісняві тушу до краю борту й нарешті скинули її в море. Навіть у цьому сум'ятті й дикій борні з морем було відчутно, як полегшено хитнувся човен, звільнившись од важкої нерпи. І, можливо, саме це й урятувало...
Орган отямився перший. У білій, позбавленій життя пустелі він не одразу міг збагнути, де він і що означає ця каламутна, непроглядна нерухомість навколо. То був Туман.
То був великий Туман, що безмовно, неподільно й непорушно панував о тій порі над усім простором океану. Великий Туман переживав своє велике оціпеніння...
Коли очі трохи призвичаїлися, старий Орган розрізнив у млі контури човна, потім людей. Емраїн і Милгун валялися на своїх місцях біля весел. Смертельно вимучені, виснажені нічним шквалом, вони лежали в незбагненних позах, ніби були вбиті наповал, і тільки сипле, переривчасте хропіння свідчило про те, що вони живі. Кириск лежав, скоцюрбившись біля його ніг, припавши до барила. Він змерз уві сні від вологості й холоду. Орган пожалів, його, але нічим не міг допомогти.
Приголомшений пережитою ніччю, він сидів на кормів опустивши сиву голову. Все тіло в старого боліло й нило. Його довгі вузлуваті руки безсило звисали. Багато всякого лиха й випробувань довелося пережити Органові на своєму віку, але такого жорстокого випадку не знав навіть він. Старий не уявляв собі, де вони зараз, куди їх загнав шторм, на якій відстані від землі, в морі вони чи в самому океані. Він не уявляв собі навіть, який зараз час. В суцільному густому навислому тумані не можна було відрізнити дня від ночі. Але, дуже ймовірно, коли зважити на те, що шторми звичайно затихають перед ранком, стояв день. Можливо, друга половина дня.
Як би там не було, навіть радіючи, що дивом усі залишилися живі, Органові було чого опустити голову. Позбувшись усього, що було з ними в плаванні, навіть рушниць, які вони виміняли в заїжджих купців за сотні соболів, вони залишилися тепер у човні з двома парами весел і початим барилом прісної води. Що їх чекає попереду?