Рябчик

Страница 2 из 3

Шолом-Алейхем

6

"Ото щасливі собаки!" — думає Рябчик і простягається на божій землі, під божим небом, хоче задрімати, але йому чогось не спиться. По-перше, ошпарена шкура — вона свербить і болить страшенно! До того ж мухи дуже набридають, ніяк не відженеш їх. По-друге, бурчить у животі. Він би не відмовився що-небудь пожувати, та нема чого. Треба почекати до ранку. А по-третє, не дають спати думки про те, що він наслухався від сільських собак: немає в них Айзиків, які притискують дверима і б'ють потім полінякою; немає в них Парасок, які ошпарюють окропом; немає волоцюг, які шпурляються дрючками, свистять, переслідують і тюкають. "Які тут щасливі собаки! А я гадав, що тільки там рай земний. Хробак лежить у хроні і певен, що солодшого в світі не знайти..."

Рябчик засинає, і сниться йому помийниця, велика, повна,— з окрайцями хліба, з жилами, кишечками, гречаною кашею, перемішаною з пшоном та квасолею, і кістки — кісток цілий скарб! Маслаки, ребра, мізкові кістки і риб'ячі кістки, та ще головки від оселедців, зовсім не висмоктані. Рябчик не знає, до чого раніше взятися.

— Хліб-сіль! — кажуть сільські собаки і дивляться віддаля, як він готується до трапези.

— Просимо до столу! — каже Рябчик для годиться.

— їж на здоров'я,— відказують привітно сільські собаки.

Раптом чує Рябчик прямо над вухом: "Айзик!"

Рябчик прокидається. Це тільки сон...

Уранці подався Рябчик по дворах шукати помийницю, сухарика, кісточку. Але де там! Куди б не прийшов — скрізь зайнято.

— Чи не можна тут у вас перекусити? — питає Рябчик.

— Тут? Ні! Може, на сусідньому дворі...

Рябчик бігає з одного двору до іншого. Скрізь однакова пісня. Тоді він зміркував: навіщо чекати на честь? Краще підійти і хапнути, що бог дасть. Але ж при першому "хапі" сільські собаки дали йому духопелу: спершу вони почали на нього люто зиркати, гарчати, вискалювати зуби, а потім кілька собак гуртом напали на нього, почали кусати, шматувати, погризли вщент хвоста і випровадили з ганьбою за околицю.

7

Підібгавши хвіст, Рябчик подався в інше село. Прибіг до іншого села — а там те саме: спочатку привітні слова, приємний гість, будь ласка, а потім, коли доходить до помийниці, починаються погляди скоса, гарчання, вискалювання зубів, кусання й гризня — і геть звідси під три вітри!

Рябчикові набридло блукати з місця на місце, і він дійшов до висновку: люди злі, собаки теж не кращі, радше піти жити в лісі серед хижих звірів.

І Рябчик подався в ліс.

Проблукавши отак, єдиний собака в лісі, день, і два, і три, він відчув, що шлунок дедалі більше зсихається, а кишки зморщуються,— просто смергь настає від голоду й спраги, хоч простягнися посеред лісу і подихай! Але ж, як на зло, йому хочеться ще жити й жити.

І Рябчик, підібгавши хвіст, простягає передні лапи, висовує язика, лягає під деревом і думає собачу думу:

"Де взяти скибочку хліба? Де дістати шматок м'яса? Хоч би кістку! Води ковток?" І з великого горя він стає мислителем, вдається до філософування: "Чому він, собака, покараний більш за всіх звірів, птахів і всіх тварин на світі? Ось летить птах прямо у своє гніздо... Ось біжить ящірка додому — у свою нірку... Ось повзе хробак, жучок, мурашка — кожне має свій притулок, всі знаходять собі поживу, тільки я, собака, гав-гав-гав!"

— Хто це гавкає тут у лісі? — відгукується вовк, про-бігаючи мимо з висунутим від голоду язиком.

Рябчик ще ніколи не бачив вовка. Йому здається, що то собака. Він помалу підводиться, не кваплячись, потягається і підходить до вовка.

— Хто ти? — питає зневажливо вовк.— Як тебе звати? Звідки прийшов? І що ти тут робиш?

Рябчик не тямиться від щастя, що натрапив на доброго приятеля,— є хоч перед ким виплакати своє горе,— і розказує йому про все, що накипіло на серці.

— Скажу тобі по щирості,—закінчує Рябчик,— я був би дуже радий зустрітися тепер з левом, ведмедем, а то хоч би з вовком.

— Що ж було б тоді? — питає вовк з паскудною посмішкою.

— Нічого,— каже Рябчик,— одно з двох, якщо мені судилася смерть, нехай краще мене вовк замордує, ніж подихати з голоду між своїми, між собаками...

— Ну,— каже вовк, насупившись і клацнувши зубами,— тоді знай, що я вовк! І маю велику охоту роздерти тебе на кілька шматків і приготувати з тебе сніданок, бо я дуже голодний. У мене вже вісім днів і ріски в роті не було!

Почувши ці слова, наш Рябчик так злякався, що навіть облізла шкура почала на ньому тремтіти.

— Пане й царю мій! Дорогий добродію вовче,— каже Рябчик плачучим голосом і з нещасним виразом на обличчі,— хай тобі господь пошле кращі сніданки. Що ти з мене матимеш, прости господи? Шкуру й кістки? Послухай-но, відпусти мене, зглянься на моє собаче життя!..

При цьому Рябчик підібгав хвоста, вигнув спину і, заплазувавши перед вовком, так огидно вихилявся, що вовкові занудило, він мало не зомлів.

— Сховай свій паскудний хвіст,— гримнув вовк,— і забирайся звідси під три чорти, собача твоя душа, щоб я твоєї мерзенної пики більше не бачив!..

Ні живий ні мертвий кинувся Рябчик навтікача, землі не чуючи під ногами, боячись навіть озирнутися. Він дременув чимдуж далі, далі від лісу, назад — до міста!

8

Прибувши назад до міста, Рябчик оминув той двір, де він змалку ріс, хоч серце вабило якраз туди, на той двір, де його катували, де йому переламали лапу і ошпарили спину... Він подався на базар, туди, до яток, де є різницькі собаки,— рідня, значить.

— З приїздом! Відкіля з'явився, собако? — питають його різницькі собаки, позіхаючи і вже готуючись на ніч.

— Та я ж тутешній,— відказує Рябчик,— хіба не впізнали? Я ж Рябчик.

— Рябчик? Рябчик... Знайоме ім'я! — дивуються різницькі собаки і нібито ніяк не пригадають, хто він такий.

— Що це за знак у тебе на спині? — питає в нього Цуцик, маленький песик, і дуже нахабно стрибає йому прямо в обличчя.

— Мабуть, знак, щоб не підмінив його хто-небудь, або ж так собі, для краси,— чого ви не розумієте? — з глумом озивається Рудько, рудий патлатий собака.

— Нічого подібного,— відказує Сірко, старий сірий собака, сліпий на одне око і з відрубаним вухом.— Про знаки питайте в мене, я вам поясню, що в нього,— це сліди воєн з іншими собаками, з цілими зграями собак...