Артур вирвав травинку і подався вслід за Фордом.
РОЗДІЛ 27
— Я. сподіваюся, ви добре пообідали? — запитав Зарнівуп у Зафода і Тріліан, коли ті матеріалізувалися на капітанському містку зорельота "Золоте серце" і лежали відсапуючись на долівці. Зафод розтулив кілька очей і сердито втупився в нього.
— Це знову ти, — презирливо пирхнув він. Він звівся на ноги і пішов шукати стільця, щоб упасти на нього і розслабитися. На очі йому потрапив один стілець — він упав на нього і розслабився. — Я ввів у комп'ютер Координати неймовірності, які відповідають меті нашої мандрівки, — сказав Зарнівуп. — Незабаром ми будемо на місці. А тим часом ви можете відпочити і підготуватися до зустрічі.
Зафод не відповів нічого. Він знову підвівся, маршовим кроком підійшов до шафки, з якої видобув пляшку старого Джанкс спіріту. Рідина забулькала у горлі.
— А коли це буде зроблено, — розлючено сказав Зафод, — то й по всьому, так? І я буду вільний робити те, що в біса мені заманеться, лежатиму на пляжі і таке інше?
— Це залежить від того, що нам дасть зустріч, — сказав Зарнівуп.
— Зафоде, хто цей чоловік? — з тремтінням у голосі запитала Тріліан, насилу зводячись на ноги. — Що він тут робить? Чому він на нашому кораблі?
— Він — дурень з дурнів, — пояснив Зафод, — який хоче познайомитися з людиною, яка править Всесвітом.
— Ось воно що, — сказала Тріліан, узявши пляшку у Зафода і пригощаючись з неї, — отже, він кар'єрист.
РОЗДІЛ 28
Найбільша проблема — а радше одна з найбільших проблем, бо таких існує кілька — серед інших значних проблем, пов'язаних з керівництвом людьми, полягає в тому, щоб знайти когось, хто ними керуватиме; або либонь у тому, щоб знайти того, хто настільки вдатен, щоб люди дозволили йому керувати собою.
Підсумовуючи: загальновідомо, що ті люди, які напевно хочуть керувати людьми, в силу самого цього факту найменш придатні для цього.
Підсумовуючи сказане вище: у жодному випадку не можна дозволяти виконувати обов'язки президента кожному, хто здатний пролізти на цю посаду. Підсумовуючи усі попередні висновки: з людьми завжди клопітно. І таким чином ми прийшли ось до якої ситуації: ціла низка президентів Галактики настільки насолоджувалися втіхами влади і постійним базіканням про свою безмежну владу, що їм дуже рідко вдавалося помічати, що насправді від них нічого не залежить.
Але десь у тіні за їхніми спинами... Хто ж ця особа? Хто може бути правителем, якщо до влади не можна допускати усіх, котрі прагнуть цього, без винятку?
РОЗДІЛ 29
На невеликій непримітній планеті, що витала десь посеред космосу і ніде зокрема — тобто справді ніде, бо цього місця ніяк не розшукати, оскільки воно захищене потужним полем неймовірності, від якого мають ключі тільки шестеро осіб в усій Галактиці, — йшов дощ.
Лило як з відра, і вже не перший день. Поверхня моря під невпинним бомбардуванням дощових крапель перетворилася на туман. Вода стікала по деревах, вона перетворила на суцільну багнюку невеликий проміжок порослого чагарником морського берега.
Дощ барабанив і витанцьовував на іржавому бляшаному даху невеличкої халупи, яка стояла посередині цієї зарослої чагарником гущавини. Дощ цілком розмив вузьку стежинку, що вела від халупи до берега моря, і розсунув купки красивих мушель, які там хтось наскладав.
Всередині хижі майже нічого не було чутно — усе заглушував стук дощу по даху. Та на це майже не зважали її мешканці, чия увага була прикута до іншого.
Один з них високий незграбний чоловік з жорстким кольору сіна волоссям, яке намокло, бо дах протікав. На ньому висів поношений одяг, він горбився, а очі, дарма що розтулені здавалися заплющеними.
Обстава хижі складалася з просидженого крісла, старого обшарпаного столу, старого матрацу, кількох подушок і невеликої, але теплої грубки.
Ще один мешканець — старий кіт, який немало побачив на своєму віку, зараз саме перебував у центрі уваги чоловіка. Його незугарне тіло схилилося над твариною.
— Киць, киць, киць, — промовляв він, — ням, ням, ням... киця хоче рибки? Ласий шматочок рибки... киці хочеться рибки?
Здавалося, що кіт вагається. Поблажливо він торкнувся лапкою шматка риби, що його тримав чоловік, а потім його увагу відвернув пил на долівці.
— Киця не їстиме рибки, киця схудне і помре з голоду, так я гадаю, — сказав чоловік.
В його голос вкралися нотки сумніву.
— Мені здається, саме так і буде, — сказав він, — але хіба я можу знати напевно?
Він знову підсунув шмат риби.
— Подумай, кицю, — сказав він, — з'їж рибу... або не їж її. Гадаю, краще, якщо я не буду наполягати, — зітхнув він.
— Я гадаю, риба смачна. Але коли я пригадую, що дощ мокрий, то думаю, хто я такий, щоб нав'язувати своє судження?
Він залишив рибу для кота на долівці і знову сів у крісло.
— Ага, мені здається, я бачу, як ти її їси, — нарешті промовив він, коли кіт вичерпав можливості порозважуватися купкою пилу і накинувся на рибу.
— Мені подобається, коли я бачу, як ти їси рибу, — сказав чоловік, — бо, на мою думку, ти загинеш з голоду, якщо не їстимеш.
Він узяв зі столу аркуш паперу і огризок олівця. Одне він тримав у правій руці, інше — у лівій, і спробував експериментувати. Йому було цікаво, яким чином вони можуть взаємодіяти. Спочатку він потримає олівець під аркушем, потім над аркушем і поруч з ним. Він спробував замотати олівець у папір, тер по аркушу тупим кінцем олівця, потім спробував гострим. На папері з'явилася риска, і він втішився своєму відкриттю, як і кожного дня.
Він взяв зі столу ще один аркуш. На ньому був кросворд. Він деякий час розглядав його, заповнив кілька клітинок і втратив будь-який інтерес.
Він спробував посидіти на одній руці і його заінтригувало те, що він відчув вагу власного тіла.
— Риба з'являється здалеку, — сказав він, — зрештою, так мені кажуть.
Або я просто уявляю, що мені розповідають про це. Коли тут з'являються люди, чи, може, коли вони з'являються у моїй свідомості, прибуваючи сюди у шістьох чорних лискучих кораблях, чи з'являються вони також і у твоїй свідомості? Що бачиш ти, кицю?
Він поглянув на кота, який набагато уважніше тягнувся кігтями до риби, ніж прислухався до цих розумувань.