— Корабель! Сонце! Ба-бах! — вигукнув він. — Куди там лазерним променям та іншим дурницям. Це ж сонячне сяйво і справжня сонячна засмага! О, а пісні — аж мурашки по шкірі!
Він прослідкував поглядом за струменем рідини, що витікала з пляшки на стіл. "З цим щось треба зробити", — подумав він.
— Випити хочеш? — запропонував він. У його притупленій свідомості поволі пробивалося розуміння, що цій зустрічі давніх друзів чогось бракує, і пов'язане це щось із тим, що черевань навпроти у костюмі платинового кольору і білосніжному капелюсі навіть не спромігся видобути з себе ані "Привіт, Форде", ані "Приємно зустрітися, ми так давно не бачилися". Він взагалі залишався німим. А ще точніше, він ані поворухнувся.
— Хотблек? — озвався до нього Форд.
Важка м'язиста рука опустилася на плече і відштовхнула його вбік. Він незграбно зсунувся з стільця і підвів очі, аби переконатися, чи бачить, кому належить ця нечемна рука. А власника руки було важко не помітити, бо росту був він близько семи футів і при цьому статурою хоч куди. Тобто будовою нагадував він шкіряну софу — гладенька, лискуча шкіра, випуклі форми і туга набивка. Костюм, який розпирав його тіло, здавалося, для того тільки й пошито, аби продемонструвати, як важко впхати отакого здорованя в штани і піджак. Шкіра обличчя нагадувала шорстку апельсинову шкуринку і була кольору стиглого яблука, але на цьому й закінчувалися усі приємні риси.
— Хлопчику... — сказав здоровань таким глухим голосом, наче йому довелося непереливки, дістаючись з глибини легень.
— Чого тобі? — озвався Форд. Він знову зіп'явся на ноги і був розчарований, коли переконався, що ледь дістає здорованеві до плечей.
— Шуруй звідси, — наказав здоровань.
— Та ну? — сказав Форд і одразу ж засумнівався, чи не багато він на себе бере. — А ти хто такий?
На якусь мить той замислився над відповіддю. Він не звик, що б йому ставили такі запитання. Однак через хвилину він знайшовся на відповідь.
— Я той, хто каже, щоб ти забирався звідси, — сказав він, — перш ніж я тобі допоможу.
— Послухай, — знервовано сказав Форд — у нього замакітрилося в голові і йому хотілося присісти і спокійно обміркувати ситуацію. — Послухай, — продовжував він, — я давній приятель Хотблека, а...
Він кинув погляд на Хотблека Дезіато, який досі навіть вухом не повів.
— ...а ... — тягнув Форд не в змозі підібрати слово після "а".
Зате у здорованя знайшлося аж ціле речення. Він сказав:
— А я тілоохоронець містера Дезіато і я несу відповідальність за його тіло, а за твоє тіло відповідальності не несу, отож забирай його звідси, поки з ним нічого не сталося.
— Зачекайте хвилиночку, — сказав Форд.
— Ніяких хвилиночок! — загримів тілоохоронець. — Ніяких "зачекайте"!
Містер Дезіато ні з ким не розмовляє!
— Ну, може, ви дозволите висловитися, що він думає про це, — сказав Форд.
— Він ні з ким не розмовляє! — заревів тілоохоронець.
Форд знову запитально глянув на Хотблека і був змушений визнати, що факти були на боці тілоохоронця. Хотблек сидів так само непорушно і не виказував ніякої зацікавленості Фордом.
— Не розумію, — сказав Форд. — Що з ним?
Тілоохоронець усе розповів.
РОЗДІЛ 17
"Путівник по Галактиці для космотуристів" зазначає, що плутонієва рок-група "Небезпечна зона" з околиці Зони свідомості Гагракаки назагал вважається не тільки найгучнішою групою у Галактиці. Звуки, які вони видобувають з інструментів, взагалі не мають собі рівних за гучністю. Ті, хто регулярно відвідують концерти, вважають, що найкраще слухати концерт у глибокому бетонному бункері на відстані тридцяти семи миль від сцени, а самі музиканти грають на інструментах за допомогою дистанційного управління з борту добре ізольованого космічного корабля, який перебуває на стаціонарній орбіті планети або частіше на орбіті зовсім іншої планети.
Їхні пісні загалом дуже простенькі — звичайні варіації про побачення його та її у світлі срібного місяця, який згодом вибухає з причин, які ніколи належним чином не вивчені.
На багатьох планетах їхні виступи повністю заборонені. Деколи з огляду на мистецькі вподобання, але у більшості випадків через те, що їхня система відтворення звуку суперечить місцевим договорам про обмеження стратегічних озброєнь.
Це, однак, не перешкодило тому, що обчислення їхніх прибутків вийшло за межі можливостей гіперматематики, а головному бухгалтерові групи за досягнення у розробці загальної і спеціальної теорії оподаткування групи "Небезпечна зона", у якій він доводить, що континуум простору-часу насправді не тільки вигнутий, а зовсім зігнутий вдвоє, недавно присвоїли звання професора неоматематики в Університеті максімегалону.
Форд нетвердим кроком підійшов до столика, за яким сиділи Зафод, Артур і Тріліан, очікуючи розваг.
— Треба щось перекусити, — сказав Форд.
— Привіт, Форде, — сказав Зафод. — Ти балакав із цим галасливим хлопцем?
Форд ухильно похитав головою.
— З Хотблеком? Ага, можна сказати, що побалакав.
— І що ж він каже?
— Та взагалі-то він не дуже балакучий. Він... е...
— Не тягни.
— Він повинен цілий рік не розтуляти рота, наче небіжчик, — щось пов'язане з податками. Мені треба сісти.
Він сів.
Підійшов офіціант.
— Хочете проглянути меню? — запитав він. — Чи, може, хочете зустрітися з Сьогоднішньою стравою?
— Гм? — здивувався Форд.
— Гм? — повторили за ним Артур і Тріліан.
— Це пікантно, — сказав Зафод. — Зустрінемося зі стравою.
У невеликій кімнаті в одному з флігелів приміщення ресторану висока, худа і незграбна постать відхилила гардину, і забуття дихнуло їй в обличчя.
Напевно через те, що забуття дихнуло далеко не вперше, це обличчя не можна було назвати симпатичним. Почати хоча б з того, що воно було надто видовженим, очі сиділи надто глибоко і постійно залишалися напівзаплющеними, щоки позападали, губи були надто тонкими і надто довгими, а коли відкривався рот, зуби поблискували, наче начищений кришталь. Руки, які підтримували гардину, теж були довгі й тонкі, а до того ж ще й холодні. Вони невагомо лежали на складках гардини і справляли враження, що не розповзаються по кутках самотужки і не роблять чогось негарного тільки тому, що їх від цього стримує яструбиний погляд хазяїна.