Замба підійшов до дерева, став ласувати соковитими гілками. Погонич усівся в тіні. Електроник кружляв біля клітки.
Тишу обірвав постріл. Електроник завмер. І тут прямо на нього вискочив із заростей тигр — той самий, з блідо-голубими очима, який полював на носорогове маля. Граціозними стрибками промчав він на м'яких лапах за два кроки від Електроника. Маленька червона пляма проступала на смугастих грудях.
Електроник вигукнув протяжно-жалібно: "Вау!.. Хуаб... вау!" Мабуть, ніколи ще у своєму дивному електронному житті не бігав він так швидко — швидше, ніж будь-який знаменитий спринтер, бо тигр, зачувши знайомий сигнал тривоги на своїй мові, миттю повернув і стрибнув услід.
Махаут, блідий від жаху, прилип спиною до шершавого стовбура. Слон, громоподібно затрубивши, виставив бивні й відступив: попереду тигра біг хлопчик.
Певно, тигр наздогнав би свою швидконогу здобич тільки в клітці, куди він улетів услід за хлопчиком. Та Електроник устиг вислизнути в отвір, опустивши перед самим носом тигра решітку. Слон, оберігаючи хлопчика, ударом бивнів зачинив другу решітку.
Пролунало оглушливе ревіння. Тигр у безсилій люті гриз слизький бамбук, і в його крику, страшному для людей, лише чуйний слух Електроника міг вловити жалібні ноти й уривчасто-сухий кашель. Хлопчик був абсолютно спокійний, ніби, рятуючись, випадково піймав не тигра, а кошеня, й блідий погонич, тремтячи усім тілом, дивився на нього захопленими очима.
Над кущами пропливла біла чалма, за нею капелюх. Це бігли Радж Манас і Громов. Трохи згодом помічники інспектора, що чергували в заростях, вивели здоровенного молодика в армійських черевиках — сонного стрільця, який стріляв у тигра.
— Що сталося? — запитав інспектор. Він дуже здивувався, побачивши свого багха в клітці.
Гель Іванович розглядав Електроника; м'яв у руках капелюх, не знаючи, куди його дівати. Потім, розгублено насунувши його на учня, спитав:
Ти не постраждав?.. Ти так і ловив — у капелюсі? Зніми, дуже жарко...
Професор простягнув капелюх слонові, й той поважно поклав його собі на спину.
Небагатослівного досі махаута немов прорвало. Жестикулюючи, підстрибуючи, простягаючи до хлопчика сухі руки, погонич довго говорив про те, що сталося лише протягом кількох секунд.
— Я сподіваюсь, вам потрібен саме цей тигр, — скрипучо сказав Електроник. — Я його заманив після того, як пролунав постріл.
— Ми його випустимо. Тільки спершу виймемо з нього кулю. — Радж Манас уважно подивився на сонного стрільця, який нічого не розумів у всій цій історії: тигр, щойно підбитий радіокулею, опинився в клітці.
— Юначе, відійдіть, ви чавите своїми черевиками гарну квітку, — сказав професор сонному стрільцеві.
Той відійшов, знизав плечима: дивак, квітку пожалів.
Інспектор обернувся до помічників:
— Відвезіть багха й цього бравого мисливця на станцію. Витягніть кулю. Багха пустіть в джунглі, а стрільця затримайте. Ми маємо дізнатися, чому він полював на тигра. І, крім того, знайти його спільників.
Кілька днів гостював Сироїжкін у морському селищі, але не в тому, що стоїть коло самого урвища на березі, а в підводному, де жив його новий знайомий Дон.
У блакитному просторі висять на якорях будинки-дзвони. В такому будинку все, як звичайно, тільки трохи прохолодніше. Щоправда, двері вже не в стіні, а в підлозі, і в цю дірку треба пірнути в масці, ластах, з прозорим мішком за плечима. Мішок наповнюється водою, розпрямляється у крила, і вже ширяєш невагомий, на великих крилах, вдихаючи кисень із цих штучних зябер, і бачиш рівні доріжки з молюсків, що очищають воду, й густі джунглі водоростей, які заступають шлях повзучому піску. А підведеш голову — побачиш вигнутий водяною лінзою круг далекого сонця, і згадаєш про інший світ, і враз про нього забудеш, бо море є море. І в глибині його — не тільки селища, а й підводні міста — з вулицями, стадіонами, зоопарками. Це особливий світ: у ньому можна плавати, пірнати, перекидатися, дельфінити, кашалотити, акулити, білужити — словом, жити під водою, наслідуючи вільних морських мешканців, зовсім як Рессі.
Дон, що супроводив Сироїжкіна, плавав без мішків-крил. Перед тим як пірнути у двері, Дон ковтав якусь магічну пилюлю, яка допомагала м'язам довго зберігати кисень і поглинала вуглець. Вдихнувши на всі груди, Дон стрибав ластівкою у дверний люк, а на глибині, пустивши вгору кілька бульок, набирав у легені води. Тепер він був готовий пливти, з допомогою ластів, куди завгодно, як кит чи дельфін, а слідом за морським доглядачем, відмахуючись лапою від цікавих риб, по-собачому перебираючи лапами, плив Малюк.
— Щo ти хочеш? — запитав Дон, і Сергій почув його голос у кнопці мікрофона, вставленій в вухо. — Шукати підводні скарби? Ганятися за рибами? Впіймати акулу?
У Сироїжкіна перехопило дух, він глухо промовив у своїй масці:
— Акулу...
— Вперед! — скомандував Дон. — Тут недалеко я поставив капкан і давно не перевіряв.
Дон попрямував до підводної скелі, де був прилаштований капкан. Ще здалеку він побачив: є здобич! Мисливець щосили запрацював ластами.
Сироїжкін обережно наблизився. Він розгледів під металевою сіткою гладеньку сіру голову й вогненно-мстиве око. Капкан мав вигляд петлі з дротяним сачком, в якому лежала приманка. Сунувши голову в сачок, хижачка зашморгнула петлю. Акула майже змирилася з неволею, але, помітивши плавців, запрацювала несамовито хвостом. Дон наблизився до акули.
— Дивись, Сергію! — крикнув він і, приловчившись, плигнув на полонянку, вчепився у її спинний плавник.
Мов дикий кінь, осідлана акула крутнулася на одному місці, а потім помчала по колу, стримувана міцним поводком. Сергій злякано відсахнувся, побачивши в дротяній сітці морду, що насувалася на нього. А вершник, обхопивши ногами шершаві боки, тримаючись за плавник, сміявся, виробляв карколомні петлі. Акула вертілася у воді, била хвостом, кидалася вгору і вниз — вершник не падав. Нарешті він нагнувся, простягнув руку, беззвучно клацнув замком, зіскочив з рибини. Акула зникла. Живучість її здавалася неправдоподібною.
— Найкраща акула — мертва акула" — так кажуть моряки. А моя здобич в наморднику нікому тепер не страшна, — промовив смільчак. — Пливімо, Сергію, далі.