Покута і справді почалася. Доводилося докладати чимало зусиль до того, аби ніхто не помітив, як мало він, Іван, готовий до навчання в театральному. Поміж усім іншим з головою поринув у читання п'єс. Читав спершу навіть без системи, не дбаючи про інститутські програми, жахаючись власного невігластва,— зрештою, чи його в тім вина? Чом же той лукавий "кісмет" не попередив його, що так усе обернеться?
Пізніше став аналізувати, порівнювати, відбирати— і насолоджуватися прочитаним. Якраз тоді потрапив до рук томик п'єс литовського драматурга Юозаса Грушаса. Без передмови, без портрета, Іван нічого не знав про автора, але, прочитавши томик, вирішив, що Грушас — молодий, не інакше, або ж ровесник його, або ж трохи старший — бо звідки ж тоді йому все так відомо, звідки міг би узятися і той стиль, і те розуміння сучасної молоді, котре потрясло Івана, коли поспіхом ковтав кожну репліку з трагікомедії "Любов, джаз і чорт". До дідька, казав Іван, а до дідька казати мусив. Сам того не помічав, як став у кожній дівчині дошукуватися Беатріче — героїню п'єси і довго носився з потаємною гадкою написати Грушасові листа, писав і дер на клапті написане, знову жахаючись — уже не так невігластва, як невміння точно висловити думку, і врешті таки зважився, і послав, і з нетерпінням чекав відповіді.
Якби знаття тоді, що Грушас — драматург поважний, відомий і вже зовсім не молодий, то хтозна, чи посилав би того листа. А таки бодай раз у житті невігластво добре мені прислужилось,— кепкував із себе, стирав піт з-над губи, перечитуючи відповідь.
Отож, власне, відтоді і зробився "литвином", а лукавий "кісмет" знову як знав — усе на Іванів млин була вода, бо спершу випала туристська путівка до Прибалтики, а потім два тижні в Паневежисі, коли там головним ще був Мільтініс і театр перебував мало що не в"зеніті слави. Авжеж, Мільтініс, прозваний ще в юності Невгамовним, досі темпераментний, різкий, геть сивий, з пасемками волосся, що недбало спадає просто на чоло, чимось схожий на професора, чи що; і ті його окуляри. Закоханість у нього — всіх довкола. Хай би що потім було, хай би що діялося з Паневежисом і його історією, однак рахунок там діятиме один: до Мільтініса, при Мільтінісі, після Мільтіиіса.
Прокручувалося в пам'яті, як своє власне, Мільті-нісове: "Слово "інтелект" нерозривно пов'язане зі словом "людина". Людина з обмеженим інтелектом неповноцінна, це найстрашніше лихо, якого може завдати їй природа. Театр — метафора життя. Талант — не індульгенція. Спершу — хороша техніка, потім — натхнення, тоді й з'являється на сцені актор — художник". Ніяк не забувалося, не годен був того позбутися, зневажав себе за ту залежність, підвладність, а водночас тішився, що пора учнівства ще не минула. Наче за всіма своїми думками і вчинками мав надійний, як мур, захисток.
Три дні тому він перебував у добрій злагоді зі світом, осередком якого вважав самого себе — нехай на кілька місяців,— яке це має значення? Він таки довго добивався тієї злагоди, бодай злагоди, якщо не повної гармонії. Кілька місяців у цьому театрі дорівнювали його, Івановій, дипломній виставі. Він приїхав сюди зі своєю п'єсою: намірився ставити "Любов, джаз і чорт" Юозаса Грушаса. їхав уже націлений, готовий до суперечок і незгоди. Ясна річ, театрові було не до фантастичних намірів режисера-дипломника. Коли вже доводиться приймати його в себе, коли вже "нав'язали" із столиці, то нехай сумирно й тихо ставить щось на догоду театрові. Приміром, легеньку, милу казочку для малюків, яку потім можна "крутити" по неділях та під час канікул. Так, так, апробовану здавна казочку, і не буде жодного клопоту, й диплом — уже як у кишені. Яке там, Іван Марковський готов був радше зректися диплома, аніж п'єси.
Настоював уперто на своєму, захищаючи саме цей драматургійний матеріал. На кожний, навіть логічний і, здавалось би, незаперечний аргумент, мав ніби завчасу готову відповідь, годі було його збити з позиції, він для себе знав: це не хлоп'яцтво, не пуста забаганка, а принцип, переконання, і якщо поступиться, то вже не буде ніколи самого себе шанувати. Йому тицяли пальцем у затверджений міністерством репертуарний план — він, з ввічливості не нагадуючи, як часто театри відступали від затверджених планів, запропонував поставити позачерговий, так би мовити, експериментальний спектакль. З ним розмовляли, переконували зосібна то директор, то виконуючий обов'язки головного режисера, а також завідуючий літературною частиною і головний художник, до нього доходили чутки, нібито худрада вже готова "зарізати" п'єсу — і що ж, мало що не "зарізали",— але де їм було відати, що вряди-годи Іванові таки сприяла доля? Погодилися. Узяли до репертуару — з крихітною перевагою в два голоси узяли. Кдсмет,— спльовуючи, аби не наврочити, радів Іван. Взяли, звичайно, таки поза планом, як експериментальну й молодіжну, і хоча це означало, що буде мало грошей на оформлення, мало часу для репетицій, слабкі надії на підтримку в процесі роботи,— ніколи, зрештою, усьому колективу бавитися в експерименти з режисером без диплома,— однак Марковський почувався щасливим. Поки що виходило на його, а далі буде видно. Зрештою, йому бачилося, що далі все залежить від нього самого, а коли так, то все буде гаразд. До дідька, мусить бути!
Але першого тижня хотілося товктися головою об стіни у вузькій гуртожитській комірчині мало не після кожного переглянутого спектаклю. Дивився, щоб зрозуміти людей, з якими буде працювати,, бодай трохи, і щоразу глухе розчарування, смуток і навіть біль, майже фізичний біль, доводили його до справжнього розпачу. Як на нього — усе було низькопробно. Робив скидку на відсутність головного режисера, на величезну завантаженість акторів — щоденно дві репетиції, щоденно вистава, щотижня два виїзди у райони, мало не десяток прем'єр на рік, щоб вижити; адже місто зовсім маленьке, глядачів потенціальних — небагато, а вже про справжніх аматорів — що й говорити; кільканадцять вистав — і всі все бачили. Іван міркував: не театр, а забава в театр, який насправді є лише крихітним підприємством по виробництву видовищ... Це не я сказав, це Мільтініс сказав,— посилався на авторитет Іван, лежачи на рипучому тапчані після вистави — просто в одежі, в джинсах і гольфі, заклавши руки під голову, уперто втупившись у стелю. Мільтініс "вирахував" цей театр. Що ж, він міг би процитувати Мільтініса і ще десятки мудрих думок, висловлених мудрими людьми, будь-кому з тих, хто працював на тому підприємстві,— але що б воно дало? Тут Родос, тут скачи,—сказали б вони йому. Покажи, на що сам здатний,— порадили б вони йому і мали б рацію. Ніщо не давало Іванові права судити вголос, а судячи мовчки, він звинувачував себе і в столичному снобізмі, і в перебільшенні вимог, і в недоброзичливості, і в засліпленості театром Паневежи-са — пусте, нічого не допомагало,— правда залишалася правдою. Однак усе мусило бути гаразд, він мусив бодай на час, відпущений для постановки, повірити в акторів, з якими мав працювати. Не вірити, в глибині душі кепкувати, іронізувати — і робити з ними виставу? Ситуація. Нічого не скажеш.