— Давай поклянемося ніколи не говорити про театр — поза театром,— добре?
— Аякже, не ти перший такий мудрий. Ми за балачки про театр викладали по п'ять керебе в "чорну касу",— і що? Гадаєш, вилікувалися від цієї болячки? Де там...
6
Телефонна будка, перекошена й обшарпана, притулилася до сітчастої металевої огорожі. Дівчина увійшла в будку, зняла слухавку й завмерла, дивлячись перед себе. Будка стояла на узвишші, і внизу, під Наталиними ногами, відкрилися виярки, стежки, рудувато-сїре гілля, кострубата торішня трава, зметене пагірками листя, сухе й непотрібне. Поза металевим парканом пнулися гінкі виноградні лози, вони здавалися мертвими, ламкими, ніби не встигли дочекатися весни. Унизу ж, на асфальтованій доріжці, спиною до Наталі, стояла дикувата якась істота у сірому комбінезоні, у чорній високій шапці, схожій на перевернутий глечик з хвостиком на денці, й не знати з якої причини істота ця, стать якої годі було визначити, одною рукою спершись на високий держак мітли, другою — в чорній рукавиці — вимахувала комусь, вихитувала головою у безглуздому уборі, притупувала ногами,— Наталя ніяк не могла розшифрувати цих таємничих знаків.
Забувши покласти в щілину автомата монету, дівчина поволі набирала номер телефона батькової майстерні. Довгі гудки враз зіірвалися — хтось підняв трубку на другому кінці дроту. Голосу Наталя не почула — автомат не спрацював без монети. Дівчина вийшла з таксофону— і враз зникла бачена щойно картина. Перед Наталею рухалась звичайна, буденна міська вулиця. Якийсь хлопчик запитав, указуючи на телефон:
— Працює?
— Не знаю,— відповіла Наталя і вже не бачила, як хлопець сторопіло здвигнув плечима.
На високому цегляному мурі, що відділяв парк від вулиці, сиділа маленька, так само рудувато-сіра, як пагіння дерев, білочка. Хвостик її задерикувато стирчав угору. Юрма цікавих стояла доокруж..Хтось намагався звабити тваринку вниз, простягаючи цукерку. Білка не злакомилася на солодке і заметалася вгорі наполохано й безтямно, як перехожий, що рушив через вулицю на червоне світло.
Сонце обігрівало хідники й бруківку^ розхристаною зграйкою пробігли школярки, м'який промінь засвітився у вікнах тролейбусів і у великих оранжевих апельсинах на лотку. Мимохідь, наперед не розраховуючи та не плануючи своїх вчинків, Наталя стала у чергу за апельсинами. Округлі, прохолодні плоди пахли свіжо й звабливо. Запах мандрував услід за людьми, тепер усе місто пахло апельсинами, потеплілим вітром і вільгістю від парків, ріки та маленьких озер.
Елегійний настрій вулиці перетяла тривожна сирена "швидкої допомоги". Машина загальмувала, з носилками в руках вискочили санітари.
"Носилки,— подумала Наталя.— В нашій виставі усе починається з цього. Але спочатку нема ані на йоту тривожності. Носилки у першій картині — ще не символ трагедії. Ніякого лиха вони не віщують. І на них спочатку не слід надто акцентувати, бо відразу вилізуть, як не за правилами поставлений знак оклику. Відразу наблизимося до результату, відразу подамо натяк: пильнуй, увага — носилки! Це вона, ота сакраментальна рушниця, що повинна "вистрелити" у фіналі".
"Авжеж,— усміхнулася Наталя,— оце тільки й бракувало тобі, моя дорогенька, пхати носа в режисуру. Популярний вихід із становища для поганих акторів. Пильнуй свого поля, поки ще остаточно не позбулася його. З власної волі".
Прекрасно, коли чиниш щось із власної волі. Не так уже й багато акторів кидають театр з власної волі. Майже ніхто цього не робить. Театр прив'язує. Надовго. Здебільшого назавжди. Треба бути, безумовно, дуже самокритичним, щоб усвідомити рівень своїх можливостей, свого таланту. Але як тільки засумніваєшся, — то чи не слід тут же кидати все? Як можна бути жрицею бога, в якого не віриш? Ні, щось не так. Я не вірю в бога — чи в себе саму?
Не рушаючи з місця, Наталя борсалася з думками і з моторошним нетерпінням очікувала санітарів, які мали вийти з носилками до машини. Санітари не виходили.
"Іди звідси,— звеліла собі Наталя.—— Патологія. Хочеш подивитися, як лежить людина на носилках. Тобі, однак, не доведеться мертвою лежати, опустивши вділ руки (штамп—мертво опущена рука у сцені смерті героя — штамп, Маркуша нізащо в світі не витягне на люди таке патологічне видовище). Але у першій картині, коли ще жартома, коли ще нема біди?"
У всьому слід іти від супротивного. Терен ще колись повчав — у мистецтві треба йти від супротивного. Нав'язло на зубах: "пилосос загарчав, як звір". А от "звір загарчав, як пилосос",— це вже не смішно.
Іван теж іде від супротивного — але не сам додумався, йде за славнозвісним англійцем Гордоном Кре-гом: трагедію треба грати радісно.
Наталя підняла руку, бо залоскотало біля брови — і тої миті помітила над головою метелика, наче він несподівано випурхнув з її рукава, Метелик здався неймовірним, нереальним, як цирковий фокус: крига ще не скресла — і раптом — метелик?
Санітари вийшли з будинку з порожніми носилками. Видно, для хворого все скінчилось накраще, його залишили вдома.
Метелик пурхнув угору, Наталя вже не бачила його.
У Старому місті, майже поблизу батькової майстерні, вона несподівано зустріла Юрка Метелицю й Арсенія Маслова.
— Привіт! Ходи на каву, третя будеш.
— Дякую, хлопчики, не піду, гіпертонія, знаєте...
— Старіємо, старіємо, Наталочко,— скрушно поспівчував Метелиця.
— Беріть апельсини, хлопці.
— Ух ти!— захоплено підкинув апельсин угору Маслов. — Наталю, ти просто золото. Що може бути краще від апельсина в день, коли людині вліпили догану.
— Догану? Тобі? Ти ж у нас зразково-показовий, Маслов. Чи, може, згубний вплив Юрка?
— Він запізнився на виїзд у неділю,— пояснив Метелиця.— Доганяв театральний автобус на таксі, прибув раніше від автобуса і поясним поклоном зустрів рідний колектив при вході до районного Будинку культури.
— То це за поклін догана? Було б доземно кланятись.
Маслов обдер шкуринку з апельсина, поділив на дольки пахучий плід, простягнув одну дольку Наталі:
— Не суши собі голови, дитино, чужими клопотами. Бо ще забудеш прийти о п'ятій у репзал, як домовились. Маркуші часом не проговорись, по-моєму, він не надто великий прихильник приватних ініціатив!