— Старий, той багажник мусить бути відкритий, — переконує Немирич. — Це ж машина пана Попеля, а не якогось, вибач Мартусю, дешевого мудака! Я майже впевнений…
І ви всі разом підносите з бруківки обважнілого Білинкевича, який у цю хвилину каже щось на зразок "герої не вмирають", і тарабаните його до невідь-звідки виниклого посеред площі та юрми чорного порожнього "крайслера", багажник, певна річ, незачинений, і ви з полегкістю скидаєте в нього паралізованого сном Білинкевича — хай відпочине, сучий син, так йому й треба.
Потім ви знову поринаєте у свято — ви його маєте, ви ходите ним уже добру годину, і щось усередині чинить опір — не так, не так, хоча, з іншого боку, все саме так, молодчина Павло, постарався, зробив, і кобзар співає про червону китайку чи про червону калину, і студенти ставлять містерію про Вітчизну, і можна купити гороскоп у кооператора або з’їсти шашлик, або постріляти з лука у величезного картонного Сталіна, або помилуватися черговим задом чергової претендентки на конкурсі "Суперпанна", або випити просто з пляшки, або розмалювати собі писок синьою й жовтою фарбами, або послухати ораторію, або дивитись на небо крізь телескоп, або пограти в безпрограшну лотерею, або з кимось побитися — просто так чи за самичку, або жонглювати ножами і помаранчами, або набратися в дим, як Білинкевич, або купити собі амулет на ланцюжку, або хрестик, або відкинути копита, або постріляти в пересувному тирі, або купити старий грамофон, або танцювати до ранку ритуальний аркан, або співати в кумпанійці про рекрутів і червону калину чи про червону китайку, або купатися з дівчатами в бочці, або спати в багажнику чорного авта, або купити собі "Біблію" арабською, або "Коран" українською, або порнокалендар, або відеокасету, або пістолет Макарова, або оленячі роги, або півня, або курку, або прапор, або джинси, або тіло, або Бога, або морфій, або ребра, або груди, або пиво, або воду, або люльку, або цвяхи, або шкіру, або рану, або забратися й піти до готелю, або ходити тут до ранку, або вмерти…
Ці вогні над нами, ці літаючі спалахи, це обжирання вогнем, ці барокові стіни будинків, обвішані гірляндами й зеленим віттям майовим, ці різьблені в нішах і брамах фігури, обсипані конфетті й серпантинами, вимазані лайном і спермою, ці помаранчеві намети з тисячею принад і тисячею правил, ці вежі над садами, ці мури, ця ратуша з найвищим у світі шпилем, ці гори над містом, ці зорі на небі.
Цей морок містечка, ці кажани у дзвіницях, ці свічки на цвинтарі, ці катівні в підвалах, ці криниці, забиті кістками, цей мотлох у старих кімнатах, це жабуриння у водограях, ці сміттєзвалища на схилах, ці голоси в підземеллях, а також ці зіржавілі труби, крани, облуплені раковини, засмічені купальні, зужитий посуд, подерті простирадла, бита порцеляна, закопані дзвони, спалені книги, хрести безраменні, чотири вершники.
Ці сині півкола, ці намальовані губи, священні синці, стигмати, розширені вени, провалені носи, викривлені хребти, ці рухливі язики, співаючі стегна, діряві панчохи, оголені плечі, скривавлені ікла, гострі ключиці, покусані груди, ці ліхтарі між ногами, це сяйво.
І ви безсилі щось тут казати, щось тут змінити — ходите колами, як сомнамбули, і в кожного своя планета, і кожен піде своїм шляхом, хоч ви цілком щиро прагнули бути тільки разом і не робити дурниць, але хміль ходить вашими головами, а свято ходить по вас ногами, ви перемелені, наче фарш у доброго кухаря, бо, як уже казав Немирич, усі ви самотні, тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму, от, — уже починається, кличуть, свистять, гукають, сіпають за рукав, просять, вимагають:
— Пане Мартофляк!..
І ти врешті таки дочекався, Мартофляче, — народ знає своїх поетів, тебе кличуть, тебе хочуть, ти починаєш малювати автографи для цих симпатичних молодих людей у вишиванках і "мармурах", це, звісно, студенти, вони марять твоїми віршами, серед них Марта впізнала того, котрий в автобусі мало не зімлів від щастя, тебе побачивши.
Пишеш їм у блокнотах, на своїх книжках, на своїх портретах усілякі дурниці, Мартофляче, бо найважливіше — ніде не повторити жодного з автографів, усюди слід бути лаконічним, дотепним, глибокодумним, великодушним, самодостатнім, високочолим. Але ця дівчинка з очима, як терносливи, і взискуючими губами не має нічого: ані блокнота, ані книжки, ані фотографії твоєї, Мартофляче, і вона просить, аби ти розписався їй на лобі, і ти просиш синього й жовтого фломастерів і виводиш на її гарячому лобику свої ініціали, браво, біс, цілуєш їй руку, ну що ж далі? Тим більше, що все товариство, спинившись за кілька кроків, люто гукає тебе:
— Мартофляк! Ростику! Старий! Ти йдеш чи ні?! Якого хека?
Однак ти потрапив як сир у масло, як щука в річку, Мартофляче. То мої друзі, пояснюєш люб’язно студентикам, до речі, теж поети — Немирич, Хомський, Штундера — не чули? ну, ще почуєте, вони здібні хлопці, дещо в них получається, хто ота дівчина з ними, я навіть не знаю, всі сміються, ти починаєш розкланюватися, але автобусний хлопчисько з червоно-чорним значком натякає тобі, що вони мають неподалік накритий стіл, гітару, безліч випивки і чи не міг би ти з ними годинку посидіти — це було б знаменито. Дві терносливи так дивляться при цьому на тебе, що ти струшуєш із себе залишки заціпеніння й кричиш до своїх:
— Гов! Чуєте? Я на годинку покину вас!
— Ростику! — чуєш Мартин голос і на мить перетинаєшся з її розгубленим поглядом, але шлеш їм усім повітряний цілунок, мовляв, пішли ви в сраку, і, оточений галасливим виводком студентів, прямуєш туди, де накритий стіл і гітара в кущах.
Вони тримають тебе попід руки, шкода, що не мають якогось портшеза чи паланкіна, а то понесли б на плечах, так, і от крихітка з твоїми ініціалами на лобі теж. у неї дивовижне ім’я — Зореслава, йти, зрештою, не так вже й далеко, повертаєте в якесь подвір’я між будинками, недалеко від площі, а там, на молоденькій траві, під доквітаючими вишнями справді накритий стіл, до якого тебе врешті приводять, гасова лампа тепло світиться, і ви галасливо сідаєте і п’єте першу чарку чогось домашнього, а потім, ясна річ, і другу.