— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!
— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про "Книгу Лева"!
— Це я? Я про "Книгу Лева" взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…
— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з’явилися свіженькі двісті п’ятдесят.
— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.
— Я щасливий, що ми вже перейшли на "ти", — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.
— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.
— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.
— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.
— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.
— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…
— Марту, — поправив Білинкевич.
— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?
Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:
— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…
— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.
— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.
— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.
— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає, — заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.
— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.
Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:
— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?
— Міг би. А що?
— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!
— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.
— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський. — Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.
— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.
— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п’ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!
Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.
— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.
— Передостанній чи останній? — запитав Хома.
— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.
Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.
— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.
— І тільки? — спитав Хома.
— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.
Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.
— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.
— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев’ять років. Сенека радив на дев’ять років ховати написане до шухляди.
— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам’яті. Це вірш про одне село.
— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.
— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам’яті. Хвилинку. Читаю.
І він почав, закривши при цьому очі:
Трава, ця зелена дівчинка на рудому схилі,
вона щороку інакша,
в ній прослизають вужі,
в ній маленькі віконечка з підземної хати Бога,
який дивиться знизу тільки крізь вологі стеблини…
Нє, там не так. Зараз я згадаю. Ага,
… який дивиться знизу тільки крізь зелені стеблини…
Нє, тільки крізь вологі стеблини…
У цей час знову надлетів Бодьо з кавами й останніми коньяками. Білинкевич шепнув на вухо Хомському:
— Сто вісімдесят три карбованці, сорок п’ять копійок.
— Запиши їх собі на чолі, аби я не забув, — порадив Хома.
— Все! Не згадаю! — визнав Гриць. — Не буду читати! Все одно ти не так це зрозумієш, хлопче, — і він поплескав Білинкевича по щоці
Кава пахла незле. Коньяк теж. Ви заквапилися, бо вже відчули, як за вікнами починає кипіти площа. Більшість відвідувачів покидали ресторан. Білинкевич підскочив зі своїм коньяком і раптом закукурікав:
— Панове, я прошу випити за батька нашого Степана!
— Я ж вам казав, — зауважив Гриць, але випив. Як і всі інші.
— Ростику, привезеш мені з Америки трохи книжок, добре? — напосівся Білинкевич уже біля гардеробу, коли вони забирали свої манатки.
— Добре, старий, я привезу тобі щось цікавеньке, — пообіцяв Мартофляк. — Скажімо, Книгу рекордів Гіннесса.
— Та ні! Я не про такі книжки… Я тобі потім скажу, добре?
Він не відчепився навіть тоді, коли ви виповзли врешті на площу, перелюднену, голосну, освітлену різноколірними прожекторами, лампіонами і смолоскипами. Починалося щось неймовірне.
І тоді, коли на чортопільській ратуші вибило дванадцяту, все почалося. З боку колишньої вулиці Сакраменток сунула грандіозна процесія перебиранців, очолювана кількома функціонерами з оргкомітетівськими пов’язками й мегафонами у руках. Вийшовши безпосередньо на Ринок, процесія розсипалась на кілька потоків, і от уже вони йдуть повз вас, б’ючи в барабани й тулумбаси, сурмлячи в сурми й ріжки, граючи на арфах та гуслах, на струнах та флейтах, на цимбалах дзвінких та цимбалах гучних, їх ціле море — в масках і з розмальованими фізіями, їх безліч!