— Хто це такий?
— Прославлений британський біолог.
— Ви з ним підтримуєте зв’язок?
— На жаль, він уже вмер.
— Ви знали, що у вашої майбутньої дружини є донька?
— Знав.
— Доньці дванадцять років, дружині двадцять вісім. Вас не збентежили ці цифри?
— Я не звик доскіпуватися до чужого життя. До того ж я ботанік, я не бухгалтер.
— Ваша дружина зменшила собі вік на шість років. Ви знали про це?
— Не знав і не цікавився.
— Але це ж була ваша дружина?
— Її минуле належало тільки їй.
— І все ж таки — ви були подружжя. А в подружжя — все спільне. Так?
— У подружжя спільне тільки майбутнє, але не минуле.
— Вам не здається, що ви помиляєтесь?
— Цілком можливо.
Скільки разів він помилявся! Скільки помилялися вчені впродовж віків. Може, з помилок у науці народилося більше істин, ніж з точних дій і розмірковувань? Але перед наукою і перед кожним ученим — безкінечність, а тут ідеться про людське життя, жорстоко обмежене, трагічно кінечне, коротке, як відчай, перед безнадією вічності.
— Чого боялася ваша дружина?
— Вона була безстрашна.
— І все ж. Кожну людину переслідують якісь страхи. У жінок, як правило, таких страхів більше.
— Ви хочете сказати, що дружина могла боятися за свою доньку, а я навіть не здогадувався про це?
— Це я теж мав на увазі. Але могло бути й інше. Скажімо, занадто велика вразливість щодо свого здоров’я. Часто люди вигадують собі хвороби, а тоді бояться вмерти від цих хвороб.
— Моя дружина мала ідеальне здоров’я і гідну заздрості психіку. Щоправда, як усі жінки, вона боялася законів природи, тобто настання старості й утрати краси. Ви ж знаєте, як розполовинюється життя в наших жінок: перша половина — намагання поправитися і погарнішати, друга половина — безплідні спроби схуднути і повернути втрачену граційність. Моя дружина не була винятком. Вона, до вашого відома, навіть записалася в групу аеробіки і виступала по телебаченню щосуботи. Ви, мабуть, звернули увагу. В зеленому трико. Ідеальна фігура. Ідеальне володіння своїм тілом, їй нічого не загрожувало. Ніяких страхів вона не могла мати.
— А ця дівчина, яку ви підвозили…
— Ще й про її страхи? Але ж я вже сказав, що ні про що її не розпитував?
— Ви не так мене зрозуміли. Я хотів спитати: вона не була знайома з вашою дружиною?
— Марія?
— Так.
— Ніколи!
— Чому ви так вважаєте?
— Моя дружина і ця дівчина? Між ними не могло бути нічого спільного!
— Ви переконані?
— Абсолютно!
— А ви не помітили в тій телевізійній групі ритмічної гімнастики, де виступала ваша дружина, дівчини в сріблястому трико?
— В сріб..? Та ви смієтеся!
— На жаль, мені не до сміху. Худенька дівчина в сріблястому трико. Невже не помітили?
— Я звертав увагу тільки на власну дружину і хіба що на керівницю групи. Пурпурове трико з японським ієрогліфом здоров’я.
— Ви знаєте японську?
— Я знаю начертання ієрогліфів здоров’я і довговічності по-японськи і по-китайськи.
— Отже, ви не знали, що дівчина, яку ви підвозили до Києва своєю машиною вранці того трагічного дня, виступала в телевізійній групі аеробіки з вашою дружиною і, таким чином, була її знайомою?
— Виступати в тій самій групі ще не означає неодмінно бути знайомою! І взагалі, я не бачу тут ніякого зв’язку!
— Я теж поки що не бачу. Але мій обов’язок виявити всі можливі зв’язки.
— Моя дружина хотіла затримати молодість, а що мала затримувати ця дівчина? Тілиста матрона і худеньке пискля.
— Ця проблема не обговорюється. Ви припускаєте, що ваша дружина могла бути знайомою з Марією, яка загинула того самого дня?
— Не бачу тут ніякого зв’язку.
Могла бути знайомою? Так чи ні?
Коли ви наполягаєте, то можу припустити.
— А коли без наполягання? Виходячи з простої логіки можете припустити факт такого знайомства?
— Можу.
— Тепер спробуйте пригадати, чи не сказали ви того ранку Марії чогось такого, що подіяло на неї так трагічно? Як учений, ви могли зробити зауваження про непотрібність або й шкідливість аеробіки для такої худенької дівчини.
— Але ж я вже сказав вам, що не маю звички говорити з незнайомими людьми!
— Ви їхали з Марією півгодини в машині. Це вже знайомство. Слово могло вирватися само собою. Скажімо, про раціональне харчування. Режим харчування.
— Я ніколи не займався проблемами харчування! Взагалі, я маю справу тільки з рослинами! Ви розумієте мене: тільки з рослинами!
— На жаль, нам з вами доводиться говорити не про смерть рослин, а про смерть людей. І ми повинні встановити істину.
Істину! Де тут істина і яка вона?
Що ж до проблем харчування, то я вже не раз шкодував, що не зайнявся ними свого часу. Тепер пізно перекваліфіковуватися, пізно перепрягати коней.
Тим часом мій власний організм міг би слугувати мені справжнім генератором ідей і дослідним полігоном. Тисячоліттями предки наші навпомацки виробляли ідеальні раціони харчування, й організм відповідно витворив у собі найчутливіші механізми, щоб регулювати всі потреби. Я успадкував од предків ідеальний у цьому відношенні організм. Він точно сигналізує, коли й що мені треба їсти. Я знаю, коли треба їсти солодке, коли м’ясо, коли молоко, коли квасолю, коли пшоно, коли більше, коли менше. Як літописці, що писали на полях літописів: "Капусти мя хочетца!"
Прислухайся до голосу тіла й укладай ідеальні рецепти харчування, пиши, повчай, прокладай шляхи в науці! Може, великі відкриття в ній роблять саме ті, хто має безліч наукових інтересів, як Вернадський, а не довбає, мов дятел, у ту саму точку? Я тільки дятел, а не райський птах багатобарвний. Хоч і доктор наук, і професор, але тільки дятел. Або ще так: музикант в оркестрі. Знаєш тільки свою партію. А все дано знати диригентові.
— У вас були неприємності на роботі?
— Коли все гаразд, тоді жди біди. Це принцип, який я сповідую. Може, вигадав його для самозаспокоєння. Бо ніколи не мав легкого життя. Ви можете сказати: професор, доктор наук, академічний інститут… Але ж мені вже шістдесят, а поряд зі мною сорокарічні — академіки, лауреати, Герої, у них блискучі відкриття, дерзання, слава… А я чорнороб. Віл науки. Несу ярмо… Тягну лямку…
— Ваша дружина знала все це?
— Ви ж самі питали мене, чи була вона моєю асистенткою. Я ніколи не скаржився їй, але вона все бачила й так.