— Але ж ти весь час казав, що хочеш опинитися в когось гарного і багатого.
Расмус обернувся і похмуро зміряв Оскара очима.
— По-моєму, якраз ви і є гарні.
Тоді Оскар засміявся.
— Авжеж, я гарний, як наречена. І багатий. Ленсман дав мені десять крон, отже, я багатий.
— Коли мандруєш дорогами, не треба багато грошей, промурмотів Расмус. — І нічого, якщо взимку виростуть на ногах мозолі, я однаково піду з вами мандрувати, любий Оскаре…
Він не зміг доказати, бо знов заплакав. Оскар довго мовчав, потім поплескав Расмуса по плечі й задумливо мовив:
— Нехай буде так, як ти хочеш. Що сталось, те сталось, сказала баба, коли дід повісився. Що ж, нехай буде так, як ти хочеш.
Расмус зітхнув, глибоко, полегшено зітхнув. І поступово на його заплаканому обличчі з'явилася усмішка. Він смикнув Оскара за рукав.
— Ну, то вирушаймо в дорогу.
— Ні, спершу тобі треба піти й сказати пані Нільсон, що ти передумав.
Расмус злякано глянув на нього.
— Справді треба? Може б, ви…
— Ні, синку, це ти повинен зробити сам.
Нелегко було піти й сказати господарям, що ти не хочеш мати їх за батьків. А для такого несміливого хлопчика тим більше. Та Расмус ладен був витримати що завгодно, аби тільки мандрувати з Оскаром.
Він підійшов до помпи біля стайні і змив з обличчя всі сліди сліз. Тоді помахав рукою Оскарові, щоб підбадьорити себе, й рішуче подався в кухню.
Він застав там обох, і господаря, і господиню, вони сиділи за столом і снідали. Расмус став біля порога, як звичайно волоцюги. Він весь тремтів, адже зараз доведеться пояснювати їм усе. Що вони скажуть, чи дуже розгніваються на нього?
— Я хочу краще лишитися з Оскаром, — промурмотів Расмус.
Якусь мить у кухні стояла тиша, тоді пані Нільсон сказала:
— Сідай снідати, а ми послухаємо, чому ти хочеш краще лишитися з Оскаром.
Расмус довго не зважувався відповісти, та нарешті тихо сказав:
— Я більше звик до нього.
Пані Нільсон хотіла посадовити його до столу, але він опирався. Він випростав ноги і пручався, мов норовистий цапок, боячись, що вони не захочуть пустити його з Оскаром.
— Треба попоїсти, якщо ти хочеш іти в мандри, — сказав господар і засміявся.
— Краще швидше попоїж, адже Оскар чекає, — додала пані Нільсон.
З їхніх слів наче не виходило, що вони мають намір затримати його силоміць. Він перестав опиратися і дав себе притягти до столу. Він обережно сів у найдальшому кінці й винувато глянув на господарів, що мали стати його батьками.
— Отже, нам не буде кому допомагати біля цуценят, — сказала пані Нільсон.
Расмус опустив очі і знов промурмотів:
— Я хочу краще бути з Оскаром. Господиня погладила його по щоці.
— Не журися, — мовила вона. — В нас нема іншої ради, як поїхати до Вестергаги й пошукати собі іншого помічника.
Расмус раптом пожвавішав, його несміливість де й ділася.
— Я знаю, кого вам треба взяти! — вигукнув він. — Візьміть Гуннара! В нього чуб також рівний, але все інше гарне. Він найкращий. Я знаю всіх хлопців у притулку і знаю, що Гуннар найкращий.
— А він не захоче волочитися по дорогах? — трохи сердито спитав господар.
— Ні, йому аби сидіти біля худоби. Він страх як любить її. І не лається, лаються Великий Петер, і Еміль, і майже всі. А Гуннар найкращий.
— Можна поїхати й поглянути на твого Гуннара, якщо він такий гарний, — сказала пані Нільсон, підсовуючи йому повну тарілку каші.
Потім, коли Расмус зібрався йти, він урочисто попрощався з господарями за руку. Дивлячись на пані Нільсон великими, поважними очима, він благально сказав:
— Не беріть кучерявої дівчини. Гуннар найкращий.
Уночі випав дощ. І хоч уранці вигодинилось, дорога, на яку вони вийшли, була мокра. Оскар переступав калюжі своїми довгими ногами, а Расмус ішов просто по них, аж бризки летіли.
— Моїм ногам так приємно, — сказав він, побачивши між пальцями налиплу глину. — Та й усьому моєму тілові приємно.
Оскар засміявся.
— Атож, приємно відчувати, що ти спекався великої садиби з кіньми, з худобою і з усім тим багатством.
Расмус задоволено побрів новою калюжею.
— Знаєте, що я думаю, Оскаре?
— Не знаю, але напевне щось не дуже мудре.
— Я думаю, що як отак волочишся дорогами, то володієш геть усім, що бачиш.
— Авжеж, і в такому разі ти нічого не втратив. Не втратив, бо володієш усім цим, — мовив Оскар, обводячи рукою краєвид, що, обмитий дощем, розкинувся перед ними в сонячному промінні.
Він на мить зупинився і озирнувся навколо.
— Боже святий, як тут скрізь зелено й гарно! Не диво, що людину так тягне мандрувати.
Расмус бадьоро чимчикував поряд із ним.
— І все тут наше. Берези наші, і ставок наш, і лука наша, і всі квітки, і дорога наша, і калюжі наші.
— Калюжі твої, — мовив Оскар. — Досить того, що я забрів в одну, краще б і ту був обминув.
— Але хати не наші, — повів далі Расмус. — Бо в них скрізь мешкають якісь люди.
— На це можна не зважати, — відповів Оскар. — Хати також наші, принаймні одна буде наша.
Расмус споважнів і тужним поглядом обвів сірі хатини орендарів, повз які вони проходили.
— Авжеж, одна "хата нам із вами не завадила б, — сказав він і легенько зітхнув. — Де б ми змогли оселитися взимку й не натирати на ногах мозолів.
— Ох-ох-ох, — зітхнув і собі Оскар.
Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.
Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.
Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість. Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало зелений мох на землі й рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день.
— Ми йдемо лісами Кам'яного хутора, — сказав Оскар. — Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді.
— Але я хочу краще бути з вами, — відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.
Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий — одне слово, волоцюга з голови до п'ят.
— То я скажу тобі одну річ, — мовив Оскар. — Я також хочу бути з тобою.