Ото дурепа, подумав Расмус. Вона аж тепер так каже! Які бувають погані люди. Расмус мав добре серце й дуже вболівав за пані Гедберг. Ох, якби він був дужий, найдужчий у світі, то схопив би цих негідників за карк, а не лежав би принишклий, як миша.
Грабіжники внизу заквапились і похапцем попрощалися. Хряснули двері, і коли та дурепа Анна-Стіна залишилася сама, Расмус почув її голос:
— Люба пані, прокиньтеся! Прокиньтеся, голубко!
У Расмуса аж ніс побілів, як він за кілька хвилин спустився до Оскара.
— Нарешті, — сказав той, — нарешті… Расмус перебив його.
— Ви їх бачили? — схвильовано прошепотів він. — Бачили тих чоловіків?
Оскар похитав головою.
— Не бачив нікого, відколи ти заліз у віконце. Ох як я натремтівся!
— То ви їх не бачили, — розчаровано мовив Расмус. Адже Оскар міг стежити з-за рогу будинку, і тоді б, мабуть, побачив грабіжників без масок.
— Ви мали стояти на чатах, — сказав Расмус. — Що ви робили?
— Що робив? Тремтів, — із притиском відповів Оскар.
Розділ восьмий
— Що нам тепер робити? — спитав Расмус, коли розповів Оскарові про свої пригоди в будинку.
Оскар розгублено похитав головою.
— Гарно почався цей тиждень, сказав той, кого мали повісити у понеділок! Я далебі не знаю, що нам робити.
Світ був лихий. Вони подались у відлюдний сосновий гайок зразу за містечком, щоб обміркувати своє прикре становище.
Расмус лежав горілиць на осонні в піщаному видолинку й дивився на білі хмарки, що пропливали по небі, та на верхівки сосон, що поволі погойдувались над його головою. Він здригався, коли згадував пані Гедберг. Вона лежить тепер і, може, помирає наодинці зі своєю підступною служницею, а двоє замаскованих чоловіків украли її намисто і зникли невідомо куди.
— Ходімо до ленсмана, — сказав він. Оскар скривився.
— Тоді він мене справді посадить до в'язниці. Подумає, що і я нагрів руки на грабунку в Санде, а тепер ось у старої Гедберг.
— Але ж можна сказати, що ви не винні!
— Ох-ох-ох, коли я скажу, що не винний, він упреться й запроторить мене до буцегарні. Ти ще не спробував на своїй шкурі, що означає бути волоцюгою. Ні, до ленсмана я не піду. — Він почухав потилицю. — А може, написати йому? Ти добре вмієш писати?
— Сяк-так умію, — відповів Расмус.
— То нашкрябай кілька рядків, бо я нароблю багато помилок.
Оскар намацав у кишені камізельки недописок олівця й видер сторінку з нотатника, де були записані його пісні.
Папір виявився набубнявілий, наче нотатник вимок на дощі, та однаково писати на ньому можна було. І Расмус написав те, що йому продиктував Оскар:
"У зеленій віллі пані Гедберг сталося щось страшне. Треба, щоб туди прийшов лікар і ленсман також, і нехай поквапляться.
Просять
приятель удови й сирота.
Бісова дівка теж причетна".
Після цього вони залишили затишний гайок і вернулися в містечко. Расмус іще раз прокрався за ленсманів живопліт із кущів вовчих ягід і вкинув у відчинене вікно листа, обмотаного навколо камічника. Лист стукнувся об підлогу, а Расмус помчав назад до Оскара, що чекав на нього за рогом будинку.
Тепер вони зробили для пані Гедберг усе, що могли, й почали думати про себе.
— За скільки годин помирають із голоду? — спитав Расмус.
Йому здавалося, що він уже почав помирати. Полудень давно минув, а вони цього страшного дня з'їли тільки по бутербродові й по цукеркові.
— Так, пора нам братися до "Левової нареченої", якщо ми хочемо роздобути їжі, — сказав Оскар. — Я не вважаю себе за соловейка, але більше нічим їжі не заробиш.
І справді виявилося, що роздобути грошей на їжу найкраще можна "Левовою нареченою". Вони годин зо дві | походили по садибах, граючи й співаючи, і Расмус геть : забув про лихий світ і про свій голод, такий був захоплений монетами по п'ять і по два ере, що дощем посипались на них. Бо людям подобалися Оскарові пісні. Вони радо платили мідяки, щоб послухати, як жінок роздирав лев, як їх зраджував Альфред, як у них стріляли і вони купалися у власній крові. "Скільки є горя на світі…" — співав Оскар. І, здавалося, чим сумніші були його пісні, тим більше подобалися людям.
Вони ходили від садиби до садиби, і, зачувши перші звуки гармонії, служниці в кухнях кидали мити посуд. Вони спиралися на підвіконня, підморгували Оскарові й охоче давали п'ять ере, мабуть, тому, що світило сонце й вони мали зустрічатися зі своїми власними вірними Альфредами, коли настане вечір. Навіть господині стояли за фіранками у світлицях, усміхалися, підспівували Оскарові й посилали дітей на подвір'я з загорненими в клаптик газети мідяками.
Расмус збирав гроші і не тямився з радощів — як же гарно бути вуличним музикою!
— Я неодмінно стану вуличним музикою, коли виросту, — сказав він потім Оскарові.
— Он як! Ти так любиш співати?
— Ні, але я дуже люблю гроші, — признався Расмус.
— Таж не будеш ти ціле життя збирати по п'ять ере. Є ж бо й інша праця, де можна заробити більше.
Расмус висипав останні мідяки Оскарові в кишеню.
— Розумієте, мені чомусь найдужче подобаються п'ять ере.
По його обличчі майнула легенька тінь. Він намагався не думати про те, що робитиме, коли виросте, бо тоді доводилося думати й про те, що буде, поки він ростиме. Що станеться, коли він не зможе більше мандрувати з Оскаром? Що його чекає, коли в цілому світі не знайдеться нікого, хто б захотів дати йому домівку?
Расмус вирішив нічим не журитися, а сприймати день таким, як він є, і тішитися тим, що йому дає втіху саме тепер.
— Якщо тобі так подобаються п'ятаки, то візьми два собі, — мовив Оскар і тицьнув йому в руку дві монети.
Расмус аж почервонів з радості. Він поважно вклонився Оскарові — так, як його вчили кланятись, коли йому щось дають. Потім надовго замовк, та врешті розчулено погладив Оскара по рукаві й сказав:
— Ви, Оскаре, найдобріший з усіх волоцюг. Расмусові в житті дуже рідко щось давали. Кожен подарунок був для нього величезною подією: адже коли тобі щось дають, то це означає, що тебе люблять. Для Расмуса два п'ятаки були доказом, що Оскар його любить. Ідучи, він стискав пальцями монети, що лежали глибоко в кишені, й почував себе багатим.
— Ет, я такий, як здебільша бувають волоцюги, — сказав Оскар. — Коли добрий, а коли сердитий. Тепер ходімо до Гультмана й купимо собі ласощів!