— Так йому й треба, — сказала перша. — Думаю, що це він там нагрів руки! Тепер його посадять до в'язниці, — задоволено повела вона далі.
— "Думаю, що це він там нагрів руки!" — з люті тихо перекривив її Расмус. Дурепи, як можна так погано думати про справжню божу зозулю!
Ні, довше він на цьому горищі не витримає. Треба якось вивідати, де Оскар. Де знайти ленсмана? Аби тільки дізнатися, де живе ленсман, то, може, йому пощастить якось побалакати з Оскаром. Звичайно, це однаково, що засунути голову в лев'яче кубло, мабуть, ленсман забере і його й відішле назад до притулку. Та коли Оскар опиниться у в'язниці, йому байдуже, що станеться з ним самим.
Расмус обережно відчинив двері горища й озирнувся, чи немає нікого поблизу. Тоді, мов навіжений, у два скоки здолав місток і помчав дорогою в тому напрямку, в якому зникла бричка.
Спершу він біг щодуху. Потім перейшов на ту ходу, якої його навчив Оскар. Він не знав, скільки треба йти до ленсмана, проте сподівався, що зустріне когось і спитає. Але так рано дорога була порожня.
Нарешті зі стежки, що вела до лісу, надійшла якась стара баба. Ніби в казці, подумав Расмус, як комусь треба напитати дорогу до драконового замку абощо.
Та баба не просто йшла, а несла в'язку хмизу і зігнулася мало не до землі. Вона побачила хлопця, як уже порівнялася з ним, і підвела голову лише настільки, що він зміг помітити під хустиною її старі стомлені очі.
— Скажіть, де мешкає ленсман? — затинаючись, спитав Расмус.
Стара підозріло глянула на нього.
— А я маю дозвіл збирати хмиз у лісі, — мовила вона й підняла вгору кістлявого, скорченого вказівного пальця. — Я маю дозвіл. І не боюся ніякого ленсмана.
Вона квапливо пішла дорогою, але ще не раз оберталася й мурмотіла:
— Я маю дозвіл!
Пригнічений, Расмус рушив далі. Так не відповідали баби в казках.
Та невдовзі його наздогнала підвода з молоком. Кіньми правив хлопчак, не набагато старший за нього. Він був привітний, відразу спинився і спитав:
— Хочеш під'їхати?
Расмус вдячно виліз на підводу й сів біля хлопчака. Страшенно приємно було трохи під'їхати. А може, він ще й довідається про те, що йому треба.
— Ленсман? Так, він мешкає в містечку, — відповів хлопчак. — Я везу туди молоко й покажу тобі де, бо ми проїздитимемо якраз попри в'язницю, а за нею в жовтому будинку мешкає ленсман.
Мабуть, ленсман іще не вийшов зі свого жовтого будинку, бо, коли підвода з молоком проторохтіла повз в'язницю, Расмус побачив Оскара на лавці перед нею під охороною одного з поліцаїв, що забрали його. Расмус не зважився ані щось гукнути йому, ані зупинитися. Він Доїхав із хлопчаком до самої молочарні. Там він віддав йому одного зі своїх дорогих льодяників, подякував за їзду і швидко подався назад тією самою дорогою, якою вони їхали.
Оскара вже не було на лавці. Але з кабінету ленсмана крізь відчинене вікно чути було невиразні голоси. Расмус підкрався до будинку й підійшов якомога ближче, наскільки в нього вистачило відваги, до вікна. Тут, на щастя, ріс живопліт із кущів вовчих ягід, і за ним можна було сховатися.
— Хіба я скидаюся на "двох замаскованих людей"? — почув він роздратований Оскарів голос. — Дурне діло мандрувати цими краями, бо тут у всьому звинувачують волоцюг.
— Не гарячкуйте, Оскаре, — озвався інший голос, мабуть, ленсманів. — Ми тільки хочемо знати, що ви робили минулого четверга.
— Минулого четверга?.. Їв горох із салом, — відповів Оскар.
— І це все? — спитав ленсманів голос.
— Так, млинців мені не давали.
— Тобто чи це все, що ви робили того дня? — терпляче мовив ленсманів голос.
— Хіба я пам'ятаю? Волоцюга лише пам'ятає, що він їсть. Я не лічу днів. Але добре пам'ятаю, що не перебирався на двох замаскованих чоловіків і не поцупив грошей, бо зроду не вкрав навіть двох ере.
— Ми вам віримо, Оскаре, — сказав ленсманів голос. — Але, може, ви знаєте, чи тут тепер не вештаються якісь ваші колеги?
— Мої колеги? Що це означає? Злодії? — спитав Оскар.
— Ні, волоцюги.
— Отакої! По-вашому, вони звуться "колеги"? Людина собі мандрує з одного місця в інше й думає, що вона просто волоцюга, а виходить, що в неї є колеги!
Ленсман перебив його:
— Я вас не зараховую до злодіїв, але, може, ви бачили інших волоцюг у цих місцях останніми днями?
На хвилю запала тиша, потім Оскар сказав:
— Я зустрічав Вошолупа. І Сім Вісімнадцяток, і Сонного Ніссе. Але жоден із них не грабіжник, даю слово Райського Оскара.
Ленсман висякався, підвівсь і став біля відчиненого вікна спиною до Расмуса.
— Ну гаразд. — Він іще раз висякався. — Ми вас відпускаємо, Райський Оскаре.
— Ну певне, все-таки є пом'якшувальні обставини, які доводять, що я невинний, — зробив висновок Оскар.
На це ленсман нічого не сказав.
Відразу по тому Оскар вийшов із будинку з рюкзаком за плечима і шпарко подався вулицею. Расмус бадьоро побіг за ним, а коли Оскар завернув за ріг і ленсман уже не міг їх побачити, взяв його за руку і спитав:
— Вас образили, еге ж? Оскар усміхнувся всім обличчям.
— Ти є, небоже? А я думав, що ти подався в мандри сам, коли мене забрали ленсманові посіпаки.
— Хіба я таке чортзна-що? А крім того, я знав, що вас скоро звільнять, бо ви невинні.
— Ти не міг мати такої певності. Мене хотіли забрати за грабунок у Санде, а він стався минулого четверга. Ми ще тоді не були знайомі.
— Не були, але тепер я знаю вас, — поважно мовив Расмус. — Тому такий певний.
— Якби ленсмани були такі кмітливі, — сказав Оскар і обняв Расмуса рукою. — Та де там, вони думають, що всі волоцюги — шахраї, ох-ох-ох!
Вони сіли на лавку серед дерев і дістали з рюкзака по бутербродові, отриманому за "Ідину могилу". Останні бутерброди, що в них залишилися.
— Тепер треба не ледачитися грати й співати, а то помремо з голоду, — сказав Оскар. — Чуєш, а одне я все-таки вивідав у поліцаїв, які мене забирали. Скидається на те, що їх не повідомлено про втечу хлопчика з сирітського притулку. Чи, може, Шуліка не любить поспішати?
— Часом так любить, що аж занадто, — запевнив його Расмус.
Він понишпорив у кишені штанів і витяг два льодяники.
— Адже в нас тепер скрута, — сказав він, — то можна доїсти цукерки.
Вони взяли в рот по льодяникові. А коли досмоктали їх, Оскар сказав: