Вона ще хвилину послухала.
Тоді стала ворушити Якима.
— Якиме, чуєш?
— Га? Що?
— Хтось до телиці.
Яким раптом схопився й вискочив із катраги.
Мокрина лежала зігнувшись, вкрита рудою порваною свитою, але слух у ній увесь ішов за кроками Якима.
Вона чула якісь глухі, але грізні й сварливі голоси.
Хтось до когось присікувався.
Тоді знову хтось важко загупав і ніби впав.
Було чутко харчання та видавлені, захекані звуки.
І раптом дикий зойк, що з розпукою когось благав, — перерізав повітря.
І тоді все стихло.
Коли Мокрина вискочила — зразу їй упало в вічі: тиха, ледве злотава смуга, сиві кущі й сірява пелена ранку, що танула десь на темній брамі тополь.
Вона швидко помітила витолочену плямину на галяві й побігла туди.
Під кущем лежав Яким, якось холодно й самітно зігнувшись.
Мокрина кинулася до нього, припала й злякалася, — розхристані груди були холодні.
А з-під вуса дивилась спокійна усмішка.
— Якиме, чуєш?
Вона безжалісно й нервово термосала його, але голова
Якимові кволо перекочувалась.
Тоді Мокрина, як жадібна самиця, нахилилась до губ, прислухалася, помацала.
І раптом прорізала ліс гострим, безнадійно-розпачливим криком. А яри їй обізвались лунко-хриплим ревом гнівної й зляканої самиці.
Було моторошно й холодно, як завжди вранці.
Мокрина сіла, злякано впилась кудись у далечінь великими очима й заніміла.
Швидко за тим ліс наповнився радісним ранковим співом.
Десь поблизу бовкали солов’ї, витягували довгою ниткою шпаки, з сусіднього байраку журно обізвалася горлиця.
Прийшов дід Кирило, потюпав мовчки коло хати й став цюкати дерева.
І кожен звук його — ніби хтось Мокрині рубав серце.
Із-за шпиля вичесалось сонце, заяснилося, розсипалося рясними бризками — і впало Якимові просто в лице.
Тоді швидко тумани розтанули над байраками.
Із степу долітав жвавий спів Іванів.
На хвилину він затих і розійшовся голосним розтягнутим криком:
— Куди ти, бодай ти здохла!
А тоді знову степ пройнявся тим самим дзвінким хлоп’ячим співом. Звідси, з яру, спів той стихав, а то виростав.
Дійшовши до лісу, Іван надумав заглянути до хати в яру.
В кущах Іван так само голосно виспівував, бавлячись, як десь на луках йому обзивалась луна.
Вийшовши на галявину, він голосно привітався:
— Дорові були, тітко Мокрино!..
— Доров, Івасю!..
— Боже поможи вам!..
Мокрина не обізвалася. Івась не зважив на це й почав далі співати.
— Івасю!.. Не співай так болісно! — глухо сказала Мокрина.
— А що?
— Якима вбито!
Івась помовчав.
— Хе! Як же це так?
Та ніхто не відповів.
Мокрина підвелась. Їй було дивно. Ліс ніби темний став, як осінньої ночі. Коли Мокрина стала йти, земля під нею немов обривалася, й було страшно по ній іти.
1926