Ранок

Страница 3 из 3

Ивченко Михаил

Вона ще хвилину послухала.

Тоді стала ворушити Якима.

— Якиме, чуєш?

— Га? Що?

— Хтось до телиці.

Яким раптом схопився й вискочив із катраги.

Мокрина лежала зігнувшись, вкрита рудою порваною свитою, але слух у ній увесь ішов за кроками Якима.

Вона чула якісь глухі, але грізні й сварливі голоси.

Хтось до когось присікувався.

Тоді знову хтось важко загупав і ніби впав.

Було чутко харчання та видавлені, захекані звуки.

І раптом дикий зойк, що з розпукою когось благав, — перерізав повітря.

І тоді все стихло.

Коли Мокрина вискочила — зразу їй упало в вічі: тиха, ледве злотава смуга, сиві кущі й сірява пелена ранку, що танула десь на темній брамі тополь.

Вона швидко помітила витолочену плямину на галяві й побігла туди.

Під кущем лежав Яким, якось холодно й самітно зігнувшись.

Мокрина кинулася до нього, припала й злякалася, — розхристані груди були холодні.

А з-під вуса дивилась спокійна усмішка.

— Якиме, чуєш?

Вона безжалісно й нервово термосала його, але голова

Якимові кволо перекочувалась.

Тоді Мокрина, як жадібна самиця, нахилилась до губ, прислухалася, помацала.

І раптом прорізала ліс гострим, безнадійно-розпачливим криком. А яри їй обізвались лунко-хриплим ревом гнівної й зляканої самиці.

Було моторошно й холодно, як завжди вранці.

Мокрина сіла, злякано впилась кудись у далечінь великими очима й заніміла.

Швидко за тим ліс наповнився радісним ранковим співом.

Десь поблизу бовкали солов’ї, витягували довгою ниткою шпаки, з сусіднього байраку журно обізвалася горлиця.

Прийшов дід Кирило, потюпав мовчки коло хати й став цюкати дерева.

І кожен звук його — ніби хтось Мокрині рубав серце.

Із-за шпиля вичесалось сонце, заяснилося, розсипалося рясними бризками — і впало Якимові просто в лице.

Тоді швидко тумани розтанули над байраками.

Із степу долітав жвавий спів Іванів.

На хвилину він затих і розійшовся голосним розтягнутим криком:

— Куди ти, бодай ти здохла!

А тоді знову степ пройнявся тим самим дзвінким хлоп’ячим співом. Звідси, з яру, спів той стихав, а то виростав.

Дійшовши до лісу, Іван надумав заглянути до хати в яру.

В кущах Іван так само голосно виспівував, бавлячись, як десь на луках йому обзивалась луна.

Вийшовши на галявину, він голосно привітався:

— Дорові були, тітко Мокрино!..

— Доров, Івасю!..

— Боже поможи вам!..

Мокрина не обізвалася. Івась не зважив на це й почав далі співати.

— Івасю!.. Не співай так болісно! — глухо сказала Мокрина.

— А що?

— Якима вбито!

Івась помовчав.

— Хе! Як же це так?

Та ніхто не відповів.

Мокрина підвелась. Їй було дивно. Ліс ніби темний став, як осінньої ночі. Коли Мокрина стала йти, земля під нею немов обривалася, й було страшно по ній іти.

1926